Українська література » Сучасна проза » Обліковець - Марина Троян

Обліковець - Марина Троян

Читаємо онлайн Обліковець - Марина Троян
Його наполегливість, звісно, заслуговує на повагу, але є речі, через які переступати не можна. Навіть для свого порятунку.

– Тоді ви надовго сядете в тюрму, – закинув їй Андрій, – а Яну доведеться забрати Лейлу до себе.

Серафима схопилася з місця, як обпечена, та вчепилася адвокату в піджак.

– Що ви таке кажете? – забитим голосом прохрипіла вона.

– Чи ж ви для того ховали Лейлу все її життя від того Яна, – провадив своє Андрій, потроху приборкуючи її та звільняючись від її рук, – щоб тепер залишити її ще й без матері? Подумайте, чи варта шкурка вичинки?..


Серафима думала про це, скільки себе пам’ятала.

Думала, чи варто чималий шматок свого життя витрачати на навчання в медичному, чи їй вистачить і того, чого її навчила баба? Чи варто віддаватися пристрасті до молодого надзвичайно привабливого цигана, чи зробити із себе кладовище для почуттів? Чи закінчити навчання й стати лікарем, чи таки не відбирати життя в того створіння, яке билося в неї під серцем? Чи зробити свою дитину байстрюком, чи дати їй сім’ю, хоч і за циганськими законами? Чи терпіти далі зверхнє ставлення до себе, чужі й незрозумілі циганські звичаї, чи взяти маленьку Лялю і, незважаючи на другу вагітність, втекти куди подалі? Чи після того, як циганські брати організували на неї лови й ганебно повернули до чоловіка, змиритися з долею? Змиритися з тим, що особисто до неї циганам байдуже – котись, чужинко, на всі чотири сторони! – але вони ніколи не віддадуть своїх дітей? Чи покинути дворічну дочку та другу дитину, яка от-от мала народитися, і тікати самій, чи таки продовжувати спроби витягти звідти й дітей? А як впіймають – падати в ноги чоловіку й благати заради всього святого дати і їй хоч шматочок щастя і хоч трохи свободи? Чи зрозуміти його натяк, щоб, якщо народиться хлопчик, залишити йому сина, а собі забрати дочку й тікати за три царства – тільки так, щоб родичі не знайшли?

А потім, з року в рік, дивлячись на красуню-доньку, дозволяти собі хоч іноді згадувати сина? Чи з’їздити нишком подивитися на нього, коли він – диво з див! – пішов до школи? А потім хоч раз на рік, ховаючись за кущами, п’ять хвилин спостерігати за живим чорнявим хлопцем, який ніколи не назве її мамою, але ніколи не перестане бути її сином? Чи встрибнути – якраз у день народження дочки – до машини випадкового клієнта, який саме їхав відвозити внуків, що жили в одному місті з її сином, щоб чи не востаннє побачити свого хлопчика перед тим, як він закінчить школу й вона загубить його слід? Чи, впіймавшись Яну попід школою, стрімголов тікати, дряпаючись і кусаючись, як дика кішка, чи поговорити, як цивілізовані люди, розпитати про сина, розказати про доньку? Чи дати обіцянку не шукати більше зустрічей із сином в обмін на його обіцянку не шукати зустрічей із дочкою? Чи прийняти його допомогу на Лейлине навчання?

Якось Серафима, думаючи, що в них із дочкою нарешті все починає налагоджуватися, купила лимонад, спекла торт і чекала на Лейлине повернення. Коли ж дочка прийшла додому, то тільки злісно закинула черевики до кутка і, навіть не глянувши на святковий стіл, замкнулася в себе в кімнаті.

Коли врешті вийшла, мати обережно сіла поруч і почала чекати.

– Мене не взяли, – повідомила Лейла те, про що Серафима й сама вже здогадалася. – Їм в училищі цигани не потрібні, – додала так, наче говорила про погоду, але руки ніяк не могли розімкнутися з кулаків.

Серафима підсунула до неї великий шматок торта, і дівчина почала сікти його ножем, ніби то був хтось із приймальної комісії.

– Мам, у тебе батьки були циганами? – врешті запитала Лейла, прикінчивши половину торта.

– Ні, – чесно відповіла Серафима.

– Мій батько був циганом?

– Я… я не знаю, – збрехала тоді Серафима. Уперше збрехала рідній дитині. – А чому ти питаєш?

– Я не циганка! Якби я дізналася, що є дочкою цигана, вмерла б одразу! – відповіла тоді Лейла. І Серафима не змогла знайти жодної, бодай малесенької ознаки на доччиному обличчі, яка б говорила, що це просто слова…

Чи розказати слідству все про те, де й чому вона була десятого грудня – знаючи, що це невідворотно стане відомо Лейлі, підозрюючи, що це остаточно зламає її віру в матір, віру в сім’ю, віру в себе?

– Лейла не повинна знати! – вимовила Серафима до адвоката вимогливо й благально одночасно. – Тому я нічого не скажу.

Андрій полегшено зітхнув. Схоже, камінь зрушив із мертвої точки.

– То в цьому вся проблема? – Він поправив краватку і вів справу до логічного завершення. – Лейла не повинна знати? А якщо я вам пообіцяю, що Лейла не дізнається ніяких подробиць, вона не знатиме нічого, крім того, що її матір звільняють, ви зробите, як я кажу?

29

Коли Міла отямилася, їй знову все боліло: і тіло, і душа. Кожен рух давався болісно, але то нічого порівняно з кожним спогадом.

Дівчина не могла заплющити очей без того, щоб не побачити перед собою сп’яніле обличчя Ростика чи розгніване обличчя мами. Час від часу їй спливало замислене обличчя Славка, але відсутність на ньому негативних емоцій, направлених на Мілу, не робила ті спогади легшими за інші.

Коли запитували її анкетні дані, Міла промовчала про факт заміжжя. На прохання дати телефон найближчого родича вона продиктувала Надин номер.

Зі Славкового життя вона пішла тихо, без зайвого шуму, у Надине життя повинна була вторгнутися знову, незалежно від бажання їх обох.

Міла була настільки зайнята боротьбою зі своїми примарами, що певний час навіть не помічала, що не може ворушити ногами.

На розпитування щодо стану здоров’я лікарі одноголосно відповідали, що, крім життя, нічого не можуть їй обіцяти. Та Мілі було байдуже. Для себе вона вже нічого не хотіла. Єдине, про що шкодувала, – це про зайвий клопіт, який ляже на мамчині плечі, якщо дочка залишиться калікою. Але дівчина вирішила, що в будь-якому стані робитиме для Соньки все, що буде в її силах.

Щоб забрати дочку додому, Надя найняла односельця з «Газеллю», бо тепер Міла могла пересуватися тільки у візку. Лікарі міської лікарні зробили все від них залежне, але вище своєї голови стрибнути не могли.

Наді порадили кілька відомих столичних травматологів-хірургів, але попередили, що їхня допомога коштуватиме дорого і не факт, що вона дасть результат.

Звістку про доньчине нещастя Надя сприйняла напрочуд мужньо і тверезо. Без зайвого галасу вона супроводжувала доньку

Відгуки про книгу Обліковець - Марина Троян (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: