Празька химера - Євгенія Анатоліївна Кононенко

То був найчорніший день мого життя. Ми залишали рідний дім і стали біженцями. Ми були з останніх, хто тікав із нашого містечка. Мати довго сподівалася, що стане краще, але ставало дедалі гірше. В сусідній восьмиквартирний будинок, такий, як наш, влучила бомба. Брат терпляче пояснював мені, як спрацював той підривний пристрій, та я не слухала його, в мене в голові було інше.

— Сідайте у вантажівку, я підкину вас до станції. О шостій буде йти потяг. Зараз садять без квитків. Доїдете до місця, де не стріляють, — сказав дядько Ніл, член місцевої самооборони. — Бо я везу сьогодні. А завтра будете пхатися пішки до станції. А може, завтра вже сюди «прийдуть вони».

«Прийдуть вони» — то найстрашніше. Відкладати нашу втечу ніяк не можна. Те, що ми беремо з собою, зібрано вже давно. Але... але ми тут лишаємо тих, кого не можемо забрати, і це найболючіше. Тому й цей день — найчорніший день мого життя.

Ми з матір’ю й братом усі втрьох з рюкзаками на плечах сидимо біля борту заваленої різним мотлохом вантажівки, міцно пригорнувшись одне до одного. Ми несемося до станції. А за вантажівкою щодуху летить наш Арчі. Ніколи не могла уявити собі, що він може так швидко бігати. Він летить не як пес дворянської породи, а як справжній гончак. Він не розуміє, як так: усі їдуть з дому, а його не взяли.

Вантажівка летить до станції на добрій швидкості, однак Арчі не відстає. Я плачу, я кричу йому:

— Арчі, ми не можемо взяти тебе з собою! Вибач нас! Нас не посадять у потяг з тобою!

А брат цього разу не каже мені, що я дурна зі своїми бабськими сльозами. Адже й він, дорослий парубок, теж може враз розплакатися. І тому він мовчить, коли я кричу до нашого песика:

— Арчі, милий, ми скоро повернемося! Це все скоро закінчиться! Арчі, милий!

А брат мовчить і відвертає голову, щоб не дивитися на Арчі. В нього на руках наша Патриція. Наша пухнаста чорно-біло-руда Паті. Але Паті не хоче нікуди їхати. Вона пручається і верещить. І брат намагається заспокоїти нашу пишну красуню, яку крихіткою подарували мені, коли я йшла в перший клас.

Наші Арчі й Паті відчайдушно протестують проти того, що сьогодні відбувається в цьому світі. Але ніхто не зважає на їхню собачо-котячу акцію протесту. Дядько Ніл жене вантажівку. Мати голосно читає «Отче наш», перекрикуючи свист вітру за бортом вантажівки. Я плачу і щось кричу Арчі. Брат бореться зі сльозами і з Паті, яка із усіх сил пручається. А вдалині знову почалася стрілянина. А з іншого боку нас вітає рятівний гуркіт залізничної станції.

Арчі відстав. Нашому білому синьоокому псу із рудими вухами забракло сил. Він біг дуже довго і, знесилений, більше не зміг, почав відставати. Мати перехрестилася, і я зрозуміла, чому: не пускати Арчі до потяга було б зовсім нестерпно. І тут Паті боляче дряпанула брата, аж він заверещав від несподіванки, і зістрибнула з вантажівки на повороті. І зникла в будяках при дорозі. І її пухнастий триколірний хвіст майнув у кущах на прощання. А брат став нервово шукати вологу серветку і пластир, щоб заліпити подряпини, які лишила Паті на його щоці.

Ми встигли на той потяг, і для нас для трьох знайшлася одна нижня полиця. А нагорі над нами лежала дівчина років вісімнадцяти із крихітним цуценям, яке тихо скиглило всю дорогу і дозволяло себе погладити. Ми з братом періодично підводилися і робили це, і в нас не було сил спитати дівчину, як звуть її маленького попутника. Ми не могли ні з ким говорити про Арчі та Паті. Навіть із тою милою дівчиною.

Ми без пригод дісталися до місця, де не стріляють. А перезимували у великому гарному місті, значно кращому, ніж наше селище. Нам пощастило знайти стерпне житло. Ми з братом ходили до школи, мати знайшла тимчасову роботу. До нас навіть двічі приїздив наш батько у камуфляжі, у високих чоботах. Вони з братом вели чоловічі розмови про типи вибухівки і про безпілотні літаки, ми з матір’ю накривали на стіл.

А потім знайшовся підробіток і для нас із братом. Тричі на тиждень ми на кілька годин ходили в одну родину, де були кіт і собака, які не могли лишатися в хаті самі, коли господарі йшли на роботу. Поки брат гуляв із хазяйським ротвейлером, я сиділа із гладким велюровим британцем і розповідала йому про Арчі й Паті. Господарі були задоволені, як ми піклуємося про їхніх улюбленців, а ми заробили трохи грошей.

А на весну ми повернулися додому. Знов-таки, все виглядало нібито не так і погано. Наш дім не висадили у повітря. В нашій квартирі хіба що вилетіли шибки. Так, схоже на те, що «вони» бували в нашому помешканні. Але в нас не було що взяти, тож «вони» пішли ні з чим.

— Добре, що не забрали сантехніку, — сказала мати, — бо в сусідів вигвинтили. А в нас стоїть.

По нашому селищу їздила вантажівка із шибками, які встановлювали миттєво. Це робив той самий дядько Ніл на тій самій вантажівці, яка відвозила нас на станцію в той день.

Паті ми не знайшли. Напевне її не було у світі живих. Вона була домашня киця, яка не виходила на вулицю. Те місце, де вона зістрибнула з вантажівки, було надто далеко від нашого дому... Якби ми її лишили в домі, вона б навряд чи дочекалася на нас.

Я намагаюся не думати про останні години моєї пухнастої Паті, яка так багато ночей спала на моїх ногах. Але мимоволі думаю. Мені здається, що то я сиджу в колючих кущах при дорозі й не розумію, де моє крісло у вітальні, де моє блюдечко в кухні, де моє ліжечко у спальні.

А наш Арчі вижив. Хто підгодовував його в ту зиму? Можливо, «вони» кидали йому свої недоїдки?

Але Арчі не пробачив нас і не повернувся в наш дім. Він став бродячим псом, який іноді приходить на наше подвір’я, а потім іде в інше. Він блукає нашою вулицею, блукає коло школи і біля срібного солдата з автоматом, героя давньої, тепер вже зовсім ірреальної війни. Мати каже, щоб ми не підходили до нього. Бо білий хвіст Арчі, яким він завжди так весело вітав нас, тепер намертво залип поміж його задніх ніг. Отож, на думку матері, Арчі сказився. Як покусає — буде