Празька химера - Євгенія Анатоліївна Кононенко

— Але ти — чоловік, то інша справа!

— Не треба подвійної моралі, Ніно Павлівно! Я визнаю сексуальну свободу жінки, яка, як мені здавалося, дозволяє їй не зациклюватись на першому коханні, яким класним воно не було б, допомагає дивитися в майбутнє. А Оксана захотіла в минуле. Зустрітися у вас і цього разу не розминутися, як у сімдесят сьомому. А я прийшов на шкільну здибанку з молодою жінкою. Вона також закінчила нашу школу, тільки через п’ятнадцять років після нас. Люба Крот, може, знаєте?

— Знаю...

— А Оксана розпсіхувалася, повелася вкрай неадекватно. Сказала, що їде до вас, щоб я також їхав сюди. Моя молоденька дама втекла. Тоді я зателефонував вам, у вас ніхто не брав трубку, і я облишив добиватися.

— Славку, я знаю, ти ображений на мене за той далекий день, коли я не пустила тебе на ніч...

— Облиште, Ніно Павлівно! Тоді я вперше переночував просто неба! А ви коли-небудь спали просто неба?

— Так, звичайно, в роки війни, коли німці виганяли з Києва! Для мене то один із найстрашніших спогадів! Відтоді я дуже ціную дах над головою. І ніколи нікуди не їду, якщо напевне не знаю, що той дах у мене буде.

— А для мене та ніч не виявилася аж такою жахливою, хоча, звичайно, мент міг перевірити документи, могли б побити...

— Та невже, Славку? — здригнулася Ніна Павлівна. — А з тобою таке... траплялося?

— Ні. До глибини проваль, де опинялись деякі, я не доходив. Та й усі мої тодішні авантюри... Ви були праві. То була не продумана громадянська позиція, а зухвалий спосіб юнацького самоствердження. Я ніколи ні про що не жалів, але іноді... сумнівався в доцільності... Але, коли стара влада почала втрачати позиції, мій терновий вінець вельми став у пригоді! Я потрапив на стажування до Канади, а потім до США, коли ще був СРСР, коли всі сиділи й не рипались! Купив собі помешкання у київському середмісті за нещасні п’ять тисяч! Отже, все у житті має сенс і рано чи пізно стає у пригоді! Тільки Оксанку шкода! Давайте по другій, Ніно Павлівно!

Ніна Павлівна боялася пити ще, тільки піднесла чарку до губ. А Славко хвацько випив до дна.

— Оксані в її віці був потрібен сивий спонсор і, якщо вже дуже хочеться, молоденький дружок. А старий друг­ровесник має бути на дев’ятому місці. Я вже відвик бути об’єктом такого... палкого зацікавлення... з боку жінки. Яка безглузда смерть! Хто б міг подумати? Грайлива трагікомедія стала трагедією. Оксана завжди здавалася мені такою модерною... і навіть постмодерною...

Славко знову закурив.

— А я так і не збагнула, що значить «постмодерн». Кажуть, тепер це вивчають у школі. А я не змогла пояснити одній учениці, яка попросила допомогти їй з літературою. Відтоді й уникаю приватних учнів.

— Постмодернізм — це все, що завгодно. Це коли центр можна довільно переносити в будь-яку точку кола. Ось ви посунули цього світильника від геометричного центра вашого круглого столу, довільно призначили центром іншу точку... Це коли невідомо, хто правий, хто винуватий.

— Це завжди було важко збагнути. Але можливо!

— А тепер неможливо!

— А я вважаю, що, який би не був на вулиці постмодерн, не Оксані Полуян, вічна їй пам’ять, і навіть не тобі судити мене. Я не розбивала вашого кохання. До речі, я навіть не знала про ваш роман! Ми, вчителі, завжди дуже добре бачимо ваші симпатії й антипатії. А тут ніхто нічого не помічав. Чого ви так крилися, В’ячеславе?

— Невже все треба виставляти на люди? Мені симпатизувало багато вчителів, коли я закінчував школу, бо я був позитивний, чемний, дивився у вічі. Оксанці — меншою мірою симпатизували, вона, хоча й дуже добре вчилася, за деякими параметрами значно краще за мене, але в очі вчителям не заглядала.

— Так, вона завжди дивилась у вікно, мріяла, ніби нічого не чула, але, коли не спитаєш, завжди відповідала по темі...

— Я не хотів підставляти Оксану й не хотів підставляти себе. Шкільні вчителі — то переважно жінки. Нерідко самотні...

— Чому ж ви не одружилися? Тоді б усе було по-іншому! Тоді були в моді ранні шлюби! Дочка мого брата вийшла заміж у вісімнадцять років — і вже бабуся!

— Чого ми тоді не побралися, якщо була така любов? Важко сказати. Її батьки не хотіли, мої батьки не хотіли. Це ще одна причина, чому ми ховали свою любов. А як настав той час, коли можна було не дуже прислухатися до думки батьків, уже не було юнацького вогню, суцільний дорослий цинізм. Давайте ще по одній, Ніно Павлівно!

— У мене є, дякую.

Деякий час Славко мовчки курив, і дим його сигарет не так дратував, як Оксаниних. Стара беззуба вчителька взяла тоненький шматочок шинки, який поволі танув у роті.

— Ніно Павлівно, дозвольте в пам’ять про нашу давню любов зробити вам невеликий подарунок. Тільки не відмовляйтесь. Дозвольте я зроблю вам зуби. Я від того не збіднію.

— Але ж це великі гроші! Небіжчиця Оксана казала, що зробила собі по сто за зуб...

— А в неї були штучні зубки? Я й не знав.

— Ой, я не знала... Не знала, що ти не знав... А мені лікар називав вдвічі меншу суму, але для мене й те непосильно.

Славко Ратинський дістав гаманця, витяг звідти кілька зелених папірців. І тут відгоріла остання свічка у прибалтійському свічнику-чеканці.

— Будь ласка, увімкніть світло, Ніно Павлівно!

Після ніжної напівтемряви очі від пекучої електрики заболіли. Ніна Павлівна затулила руками обличчя.

— Ніно Павлівно, колись я добре заробив, розповідаючи по канадійських українських громадах, як улюблена вчителька української мови не пустила переночувати улюбленого учня, який постраждав за знов-таки український буржуазний націоналізм. І відтоді ваш покірний слуга, хоча й не має доходів українських грабіжників при владі, але й не бідує, як нещасні вкраїнські вчителі та інженери. Візьміть від мене ці гроші. Візьміть і покладіть до свого гаманця, поки я тут.

Ніна Павлівна, наче в напівсні, виконала прохання Ратинського.

Тільки благаю вас, — він ніби прочитав її думки. — Не відкладайте ці гроші собі на смерть. Зробіть собі зуби, Ніно Павлівно!

Арчибальд