Празька химера - Євгенія Анатоліївна Кононенко
Ніна Павлівна відчинила ширше балконні двері, щоб вивітрити Оксанині пахощі. Тепла травнева ніч, уже зовсім темно, але проспект, як завжди, добре освітлений. І, як завжди, шумно летять божевільні авта. Чому ця жінка побігла через шосе, не пішла через підземний перехід? Автомобілі гучно сигналять, риплять гальма, здається, і на п’ятому поверсі чутно, як матюкаються водії. А жінка перелітає параболою над шосе і падає вниз обличчям, розкинувши руки. Ніна Павлівна налякано тікає з балкона, хутко замикає шпінгалети, закриває штори. Вона не бачила з вікна, як приїхали швидка допомога та міліція, як, не зважаючи на пізню годину, зібралися люди. «Боже мій, ще цього мені не вистачало! Бідна Оксана! Але навіщо було говорити такі капості старій учительці, яка нічого поганого тобі не зробила!»
Наступний тиждень Ніна Павлівна прожила в атмосфері нестерпного страху і хотіла по-стравжньому, без видінь у труні, померти. Адже можуть прийти до неї, почати розпитувати, про що вони говорили із загиблою, звинуватити її в смерті Оксани Полуян. Певне, хтось чув, що вони розмовляли дуже гучно. Навіщо вона впустила її до себе того вечора, коли збиралася нікому не відчиняти. І скажена Оксана була б жива, і в старої учительки не боліло б серце.
Ніна Павлівна не ходила на похорон, щоб ніхто не питав, чому Оксана загинула саме під її вікнами. А коли похорон уже відбувся, подумала: мабуть, таки треба було піти, бо тепер таки точно всі підозрюватимуть її в причетності до передчасної загибелі молодої жінки. І спробуй, виправдайся, що вона ні в чому не винна, що Оксана сама говорила жахливі речі своїй вчительці, яка, зі свого боку, була дуже терплячою й терпимою!.. А Славко Ратинський, виходить, колись таки був закоханий в цю навіжену істоту, нехай їй земля буде пухом! Може, й на краще, що він одружився зі скромною дівчиною, втім, яка різниця, все одно потім розлучився!
Судоми страху стали звичними, як і голоду, і навіть перше перекрило друге. Ніна Павлівна не відмикала поштової скриньки, щоб не отримати виклику до слідчого — вона не знала, що такі виклики приносять рекомендованими і вручають особисто. Вона перестала підходити до телефона, поки сестра, яка зазвичай телефонувала їй через день, не приїхала до неї й не почала радитися із сусідами, чи не викликати рятувальників ламати двері. Але сусіди бачили, як Ніна Павлівна йшла за хлібом і допомогли сестрі вистежити її. Після відвертої розмови із сестричкою Ніна стала тремтячими руками брати слухавку. І мало не кинула її, почувши чоловічий голос. «Міліція, міліція!», — затужило її єство. То був не міліціонер, а Славко Ратинський.
— Чи можу я прийти до вас, Ніно Павлівно, пом’янути Оксану?
— Звичайно! Свічки згоріли тільки наполовину!
— Які свічки? — злякано спитав Ратинський, який подумав, що стара вчителька заговорюється.
— Ті свічки, які я запалювала з Оксаною. Звичайно, приходь! Тільки точно скажи, коли прийдеш!
— Я спробую бути точним, Ніно Павлівно!
Тепер її занепокоєння дійшло до судом і запаморочення, але було вже іншої природи. З останніх сил усе прибрала в хаті, протерла скляні дверцята в шафах, постелила чисту скатертину, поставила в центрі круглого столу того самого прибалтійського свічника. Загорнула в старі ковдри каструлю з гарячою картоплею, бо Славко сказав, що прийде не з порожніми руками, а їй не хотілося, щоб з її боку нічого не було. Він прийшов вчасно. Приніс пляшку горілки й нарізаної ковбаси й шинки, які вона виклала на тарілки й подала до столу разом із гарячою картоплею.
— Дуже доречно, — зрадів Славко, — я голодний.
А Ніна Павлівна зраділа його радості. Вона запалила свічки. Поставила поряд зі Славком попільничку. Потім підсунула свічника ближче до гостя, щоб її беззубе обличчя лишалося в темряві, й заквапилась пояснювати причину.
— Я знаю, Оксанка розповіла мені про ваше лихо, — сказав Славко, і Ніна Павлівна не збагнула, коли вони встигли поспілкуватися.
— Оксана дзвонила мені на мобільний, коли вибігала від вас. Власне, ми були на зв’язку, коли з нею все те сталося. Я мав жахливий репортаж із місця події...
— Чого ж вона бігла через вулицю з таким страшним рухом, не пішла в підземний перехід?
— Ваша правда, Ніно Павлівно, головна мораль цієї сумної історії: користуйтесь підземними переходами, навіть коли вам не хочеться жити!
Славко налив горілку в кришталеві чарки. Випили за упокій, і Ніні Павлівні, яка не брала в рот алкоголю років десять, несподівано стало добре. Вони зі Славком почали повільно їсти, і страх, так само, як голод, повільно відпустив стару жінку.
— Ти не змінився, — сказала вона з темряви.
— А Оксана? Як по-вашому, вона дуже змінилася від часів нашої буремної юності?
— Оксану я бачила частіше. Вони заходили з дівчатами, коли я тільки-но вийшла на пенсію. А тебе не бачила від бозна-яких часів.
— Оксана також добре збереглася відтоді. Звичайно, дещо погладшала...
— Але ж не досягла моїх габаритів.
Славко усміхнувся.
— Не досягла. Але в порівнянні з тим, якою вона була... Тоді її талію можна було обхопити чотирма пальцями... Але трохи божевільна вона була й тоді. Нехай вас не мучать докори сумління, ніби то ви заподіяли їй смерть. То радше я, хоча й мене в прямому значенні не можна винуватити.
— А що сталося, Славку?
— В нас був роман на світанку нашої туманної юності. Ми були першими одне в одного. Все це було дуже пристрасно, дуже... емоційно.
— Але ж це було так давно!
— Але ж це було! І тому, коли ми випадково зустрілися
