Празька химера - Євгенія Анатоліївна Кононенко

він повертався в офіс з обідньої перерви? У крихітному зальчику була колективна виставка кількох художниць, і він побачив кілька її картин. Виставка називалась «Рідний Києве, не зникай!» Він впізнав закуток біля зупинки за вимогою, і будинок з верандою, і сусідські фіалкові хризантеми, і самотню фігуру молодої жінки на сходинках до веранди, і голу жінку спиною до вікна. Картина з оголеною жінкою називалась «Чекання». Чи на нього чекає вона? Чи когось іншого? Чи вона чекає того, хто прийде перший? Він витяг мобілку й поздвонив до офісу, що трохи затримається з перерви. А директорка галереї, відчувши його інтерес, простягла йому каталог картин із прейскурантом. Картини були недорогі, і він одразу сказав директорці, що купує «Чекання» (навіть якщо там чекають не його). Директорка сказала, що забрати картину можна буде тільки наприкінці виставки, а він збентежено перепитав, чи буде зазначено, що картину продано?

А останньою в її ряду була картина, на якій жіночі руки з довгими пальцями пестили химерну поличку на стіні. Все було у фіалковій декадансній імлі: і стіна, і пальці, тільки дерев’яну поличку було виписано із фотографічною достеменністю. Саме цю поличку він прибивав для неї, і вона була дуже вдячна йому. Вони тоді разом сміялись: чи все це надовго? Скільки ще стоятиме цей дім серед неосвоєного пустирища між двома масивами бетонок?

Та картина з дерев’яною поличкою мала назву «Подарунок». Він купив і її. І директорка галереї сказала, що може зробити для нього виняток і сьогодні в кінці робочого дня зняти картини й віддати йому, бо в неї є ще кілька із серії «Рідний Києве, не зникай!» Звільниться місце, щоб почепити і їх.

Він не міг дочекатись кінця робочого дня. Директорка галереї вже запакувала для нього дві невеличкі картини, які поміщались під пахвою. Він сів на ту маршрутку й довго їхав через усе місто. А на під’їзді до пустирища його охопив жах: а раптом там уже розпочалась забудова і зупинку за вимогою скасовано, бо нема біля чого зупинятись? Недарма виставка називалась «Рідний Києве, не зникай!» Тоді знайти її буде важко... А взагалі, будь-який кінець буде банальним. І якщо дім зник, і якщо ні й вона чекає на нього. І якщо дім стоїть, але там інший гість допомагає їй пакувати речі для переїзду. От саме нині, у цей теплий осінній день. Певне, не варто йому їхати туди. Краще вернутись додому, витягти картини, дивитись на них. Згодом добудується його помешкання у великому будинку на протилежному кінці міста, наподалік від Дніпра, і в нього є ці дві картини, перші атрибути його майбутнього хатнього побуту. До нього приходитимуть жінки й теж дивитимуться на ці картини. І в нього буде критерій відбору: підійде та, якій сподобаються, ні, та, яка зрозуміє ті картини... А поки навіщо він їде на край міста. Скоріш за все її закуток знесли, і він її не знайде. То навіщо він витрачає час...

Задзвонив мобільний, дзвінок від невідомого абонента. Схвильований жіночий голос запитав:

— Катерина Йосипівна сказала, що чоловік твого віку купив картини. То був ти?

— Яка Катерина Йосипівна?

— З арт-галереї «Рідний Київ».

— Де ти?

— А ти де?

— Ти у своєму жанрі!

— Рада, що ти нарешті знаєш мій жанр!

— Облиш свої розмови! Бо так я проїду зупинку коханої жінки!

— Яку зупинку?

— З дуже оригінальною назвою: за вимогою!

Відгоріли свічки

... тільки, мабуть, не дуже яскраво...

В. Симоненко

Того вечора одна зi cтарих київських шкіл святкувала свою річницю. Були запрошені всі, хто в різні часи вчилися там aбо працювали. Вчительку Ніну Павлівну, яка пропрацювала у тій школі понад тридцять років, також запросили — декілька разів зателефонували з оргкомітету й навіть надіслали в конверті із сухозліткою запрошення на крейдяному папері. Але стара вчителька не пішла на урочистості. На те було кілька причин.

По-перше, вона не влізла в жодну зі своїх святкових суконь — ще більше погладшала відтоді, як востаннє була на людях. Дивна здатність клітин її тіла до несамовитого поділу: їхня кількість росла, хоча останні десять років їх нічим не підживлювали — почуття голоду стало невід’ємною складовою існування Ніни Павлівни. Можливо, улесливі галичани й сказали б про Ніну Павлівну «повненька пані», але хамовиті кияни іменували її здебільшого «товста» або «жирна». «Хто крайній?» — «Я!» — «А ви за ким?» — «За он тою, жирною».

Огрядна Ніна Павлівна тривалий час ніби не старіла, бо мала напрочуд живі яскраві аж променисті очі та красиву щиру усмішку. Ось на стіні у старовинній дерев’яній рамі поряд зі світлинами батьків збільшене овальне фото, зроблене для альбому випускників, коли вона працювала в школі останні роки перед пенсією. Ніна Павлівна щиро усміхається, і це гасить неприємний ефект величезних щік та потрійного підборіддя. Та за останні кілька років безжально повипадали зуби, отже, усмішка лишилась тільки на портреті, її очі померкли. І якщо котрусь із суконь можна було б охайненько збільшити — розпороти шви, вшити в боки смужки тканини в тон — так робила мама, від якої Ніна успадкувала схильність до зайвої ваги, — то зробити штучні зуби було абсолютно неможливо. Це вимагало таких грошей, яких у старої самотньої вчительки бути не могло — пенсія злиденна, інших доходів нема, коштовні речі на чорний день давно продала за безцінь, дітей нема, у брата й сестри фінансовий стан кращий, але в них свої турботи, яких вона не може збагнути.

Ніна Павлівна мешкає в однокімнатній квартирі в старому будинку, і вікна її помешкання виходять на широкий проспект. Знайомі радять їй продати це досить велике житло, перебратися до бетонки на околиці, потроху витрачати ті кілька тисяч, які складатимуть різницю між цінами помешкань. Тоді буде і на зуби, і на кращу їжу, і «на смерть», себто на похорон, гроші, які годиться мати в закапелку всім, кому не світить поховання казенним кош­том. Але Ніна Павлівна панічно боїться, що її обдурять у процесі купівлі-продажу, що вона втратить і квартиру, і гроші. Нема ні адвоката, ні близької людини, якій можна довіряти, яка допомогла б здійснити таку операцію. І навіть якщо купівля-продаж пройде успішно, тримати готівку вдома, весь час тремтіти, що прийдуть грабіжники, які періодично вдираються до самотніх, катують їх, якщо ті не віддають грошей добровільно — навіщо їй такий кінець? І, власне, чому вона має йти з оселі, яку любить? Поки вона працювала за попередньої влади, то поступово створила у цих стінах той