Празька химера - Євгенія Анатоліївна Кононенко

непотрібну їй річ, яка йому знадобилась. Він довго вигадував якийсь новий привід, і, так і не вигадавши, одного дня знову сів на маршрутку, яка везла до неї. Зійшов на зупинці за вимогою, увійшов у подвір’я, де не було собаки, тільки під ногами хутко промайнув божевільно пухнастий кіт. Навпомацки, крізь холодний туман пізньої осені, дістався до тьмяної веранди, угледів світло вглибині. Зупинився перед порогом, чомусь згадав слова й мелодію романсу про відквітлі хризантеми, а потім, знемагаючи від млосних передчутів й не розуміючи себе, чого це він так довго не їхав сюди, постукав у вікно веранди.

Вона з’явилась на порозі й запросила до хати. Але того вечора вони не кохались. І не пили принесеного ним вина, пили її горілку. Два дні тому поховали її бабусю. Вчора в неї ночувала подруга, сьогодні вона вже сама, зрештою, в кожного своє життя. Їй зараз трохи моторошно самій, але треба звикати. Бабуся померла в один день. Ще вранці вийшла до комори з відерцем для вугілля, а в обід її вже не було. Бабуся завжди дуже боялась, що знесуть їхній острівець серед закиданого щебенем пустирища. Казала, як, не дай Боже, доживати в бетонній багатоповерхівці, то доведеться довго лежати перед смертю. Тоді ні за що не пощастить померти в один день, як вмирали всі з їхнього закутка, коли тут ще було багато будиночків із садочками. Вона й сама пам’ятає, як колись «дальнього» масиву не було, а тільки «ближній», себто ближчий до міста, а за ним розпочинались їхні сади. А потім усе розвалили, тільки чомусь лишили оці кілька номерів біля стежки, на яку з’їжджають авта з траси. Вони говорили цілу ніч, і він забув свій недавній солодкий чоловічий трем на порозі її дому. Але розмова їхня тривала до ранку, і була спокійна й містична. Як шум кістлявого гілля фруктових дерев за вікном у маленькому садочку. Як шум нечастих авт, які проїздили вночі по вузькій стежині, завжди ледь пригальмовуючи біля зупинки за вимогою. Вони поминали її бабусю, поминали всіх померлих, кого їм хотілось тієї ночі пом’янути. І наступного дня він ледве досидів до кінця робочого дня, але не відчував розчарування й роздратування від втоми після безсонної ночі й від несправджених чоловічих сподівань.

А потім він думав, чому ж не домовився з нею про майбутню зустріч, гаразд, до дев’яти днів не можна, але невже варто чекати всі сорок? І за тиждень ввечері після роботи знову поїхав тою маршруткою й зійшов на зупинці за вимогою, і увійшов у її подвір’я, і постукав у вікно веранди, і вона сказала, що двері замикаються на ніч тільки пізно ввечері, як це робила бабуся, а до того й друзі можуть заходити не стукаючи.

І вранці, зупиняючи маршрутку після розкішної ночі кохання й поспішного сніданку, він запитав себе: скільки їх, тих друзів, які можуть без попередження входити в той дім і мати те, що минулої ночі отримав він? В нього виникло бажання застати когось у неї. А потім піти й ніколи не приїздити. І він їздив до неї всю зиму, але вона завжди була сама, тільки одного разу в неї в гостях була подруга, яка поїхала, коли він прийшов, і ще одного разу в неї зупинялись якісь родичі, які ночували в кімнаті бабусі.

Вона працювала вдома. Не було потреби телефонувати, щоб домовитись про зустріч. Одного разу він чекав її на порозі замкненого будинку, а коли дочекався, вона показала, де ховає ключа, коли йде з дому. В її будинку не було телефона, він навіть не знав, чи є в неї мобільний. Принаймні в його присутності ніхто ніколи до неї не телефонував.

Вона була художницею, робила якісь замовлення для різних видавництв. Іноді малювала від руки, іноді щось компонувала на комп’ютері. Тільки одного разу він бачив її перед мольбертом на весняному подвір’ї. Він ніколи не цікавився, що вона робить, але чомусь вважав її посередньою художницею і навіть трошки жалів її за це. Зате яка вона коханка! І не тільки у вузькому розумінні, себто в спальні. А й в широкому сенсі також, бо вона

— мала власне помешкання, адже він після розлучення мешкав з батьками, поки будувалось його власне, й наразі міг будувати стосунки тільки з жінками, які мали де;

— була чудовою співрозмовницею — іноді він подумки називав її «жінка, з якою можна говорити про все». Не тому, що вона підлаштовувалась під нього, як деякі знайомі дурні дівчата, ні! Нерідко вона починала, а він підхоплював. У єстві кожного з них були однаково окреслені межі морального й неморального, раціонального й ірраціонального, національного й позанаціонального... Між ними ніколи не було гучних суперечок на ідейному ґрунті, як бувало в нього з багатьма;

— щиро раділа його скромним подарункам, ніколи не кривила личка, мовляв, не те приніс. І ніколи не розігрувала нещирої вдячності;

— ніколи не навантажувала його своїми проблемами, наприклад, влаштуй на роботу секретаркою чи адміністратором у свій офіс мене або подругу;

— завжди раділа йому й не питала, чому його так довго не було...

Останній пункт з неповного переліку її жіночих та людських чеснот потребує деяких уточнень. Його зачіпало те, що вона ніколи не питала його «чом ти не прийшов?» Він хотів знати, чому, і не знаходив потрібних слів. Скільком жінкам він роздратовано кидав: «Чого причепилась, де був? Де треба, там і був!» Скільки разів казав це колишній дружині, коли вона ще не була колишньою, і от зустрів жінку, яка уперто не питає, де був, чому не приходив, і це йому також не подобається! Він перебільшив, назвавши її «жінкою, з якою можна про все». Про все, крім того, що між ними.

Але одного разу він не витримав і запитав, затримавши її біля дверей з веранди у вітальню:

— Чому ти не питаєш мене, коли я прийду наступного разу?

— А ти б хотів, аби питала?

Він чекав будь-якої відповіді, тільки не такої відповіді-запитання. Вже наперед кипів, якби вона сказала: «Знаю, що нікуди не подінешся».

— А ти б хотіла, щоб я не приходив?

— Якби я хотіла таке, я б не пускала тебе у свій дім.

Само собою. Він сказав щось не те...

— А якби я перестав у тебе бувати... що б ти тоді робила?

— Я б знайшла чим зайнятись.

— Чим або ким?

— Через певний проміжок часу хтось, я