Празька химера - Євгенія Анатоліївна Кононенко
І всі побачення після їхньої неймовірної зустрічі в Амстердамі Валентина зорганізувала сама. Домовлялась із колегами про приміщення, зарання заносила туди пляшки з вином і пакети з частуванням. Вона ревно відпрацьовувала кожну хвилину тих побачень, та навіть кожну секунду. Того дня, коли вони призначались, в її родині й на роботі неодмінно траплялось щось непередбачене, що потребувало її неодмінної участі, але вона кидала все і бігла у небуття з тим шалом, з яким у 19 років не бігала до Віті, тоді ще не академіка. А Вітя Кохта приходив у тимчасове любовне гніздечко, пив за її здоров’я, підтягав випрані Люською кальсони і йшов далі, лишаючи Валентині смуток вивернутої назовні душі, після якого вона відходила кілька діб.
Але на якомусь етапі добувати приміщення для зустрічей ставало дедалі важче і важче... «З ким ти зустрічаєшся? — питали її колеги. — Тепер стільки кемпінгів і міні-готелів, совкова ера чужих квартир давно минула, зніми собі щось, якщо зустрічаєшся з молодим, а якщо з ровесником, то знімайте по черзі». Та хоча «Victor & Віктор» платив непогано, віддавати суттєву частину доходу за наймане помешкання, щоб раз на квартал туди забіг Вітя Кохта випити за її здоров’я її ж вина... Від тої думки наставав суїцидальний стан, з якого виводило тільки усвідомлення того, що жах від її відходу житиме в гадючнику не довше ніж п’ятнадцять хвилин. Але жорстока правда стояла перед Валентиною в усій її бездуховній наготі: вона потрібна йому зовсім не тою мірою, якою він потрібен їй. «Ми чоловікам потрібні зовсім не так, як вони потрібні нам, — так давно казала Сюзанна, — на цьому й треба будувати!» — «Але вони до нас звикають, — слушно відповідала Люська. — Звичка працює на нас!»
До коханок звикають, так само, як і до дружин. Якби було куди, Вітя Кохта, й досі, певне б, забігав Валентини. Але докладати до цього зусиль... вони йшли на вибивання коштів для Інституту інтердисциплінарності, на доповіді й круглі столи, і, взагалі, на виведення України зі стану культурної депресії і введення її ж у світовий контекст. А Валентині, щоб вона не думала, ніби вона вже зовсім нічого не значить для нього, він зрідка пропонував швидкий хуліганський секс десь у громадській вбиральні. Очевидно, після того він сподівався на кращий подружній секс із прісною Люською.
...Це, певне, вона зараз дзвонить. Валентина вилазить з-під купи шмаття, зібраного для відправки на село, йде до телефона. «Це правда, що ти збираєшся прийти у суботу на Костельну з Юрою Боніним?» — «А що, не можна?» — «Та ні, але ж ми звикли, що приходять тільки свої». — «Але ж він також наш, металург». — «Але ж, Валюшко, ти ж знаєш ситуацію, Томка ще й досі не може забути його, навіщо її травмувати...» — «Але ж всі ви знаєте МОЮ ситуацію, чому на це ніхто не зважає?» — «Ну, Валюшко, облиш, ти ж у нас сильна жінка, не те що психопатка Томка, від дитинства не знала ні в чому відмови, як їй щось не так, в неї відразу депресія... А в чому ти, до речі, прийдеш, що ваш “Victor & Віктор” радить носити, щоб подобатись справжнім чоловікам?»
...Кілька днів тому Юра Бонін гукнув її в підземному переході, вона його не одразу впізнала. Він завжди мав сухотну зовнішність, а тепер її вразив втомою і неприкаяністю. На останньому курсі він одружився із старшою за нього на кілька років лаборанкою Нателлою, в якої було троє дітей. Однокурсники сміялись: Юра Бонін ретельно підшукував для шлюбу найнещаснішу жінку. Довго шукав і нарешті знайшов. Коли навдовзі по закінченні навчання почалися зміни в державі, Нателла розшукала в Юрі якийсь відсоток виїзної крові, чи то німецької, чи то грецької, і змусила його діяти в напрямку еміграції з тоді ще СРСР. Але виїхати їхньому сімейству не пощастило. Тоді Нателла відрядила Юру працювати кудись за кордон, а сама таки згодом примудрилась виїхати до Канади, оформивши себе і своїх дітей біженцями з Чечні. До Канади за Нателлою Юра вже не поїхав, хоча й сумував за дітьми. «Та твоїм же ж дітям вже по тридцять років, моєму вже двадцять!» — вигукнула Валентина. «Господи, скільки років минуло! А ти бачиш когось із наших?» — «Бачу, бачу, Юрочко. Хочеш і ти подивитись?» — «Ой, правда, а коли і як?..»
В такий спосіб на суботу було призначено зустріч біля Головпошти, щоб разом перетнути Майдан і піднятись на Костельну. Зранку Юра не перетелефонував, отже, зустріч не скасовується. Валентина натягла на себе джинси, такі, які носила студенткою, щоправда, на три розміри більші, одягла кросівки й реглан з емблемами металістів.
— Це ти в гадючник збираєшся? — спитав її син.
Колись вони ходили на Костельну разом з діточками, які гасали по академічних апартаментах, забігаючи й до кімнати, де лежала бабуся. Валентинин син навіть одного розу попісяв у її судно, яке стояло під ліжком, що викликало дике захоплення Люсьчиного сина і Сюзанниної дочки. Але діточки підросли й пішли різними життєвими шляхами. Дуже високий віраж узяла дочка Сюзанни й Вітьки-художника. Вона вже у дванадцять років читала Крістєву, а в тринадцять взялась за Лакана.
— Сядь отам і не наближуйся до мене, — заверещала вона, коли Валюшчин син сів поряд з нею на диван у вітальні академіків, — двійочників ми кличемо, коли потрібне вологе прибирання в хаті!
— Заумних дівок ніхто не трахає, — відповів Валентинин син, знизуючи плечима й сідаючи подалі від дівчини.
Син як у воду дивився. Недавно у дитини був так званий нервовий зрив від нещасної любві. Сюзанна, тягнучи за собою наразі безсловесного Вітю, бігала до хлопця, провина якого, як виявилась, полягала не в тому, що він кинув Ладу, а в тому, що й не брав.
— Важко з цими новими, — скаржилась подругам Сюзанна, які допомагали їй із психостимуляторами й психоаналітиками, — наші принаймні нас робили вагітними, то з цим вже можна було працювати. А ці взагалі нічого не роблять. Тільки сидять в Інтернеті. Ладочка, коли одужала, також конкретно зосередилась на віртуальних стосунках.
—
