Празька химера - Євгенія Анатоліївна Кононенко

— Це буде твій дім. Тут ти житимеш. З мамою й татом. От побачиш.

Гадючник

(Різдвяна казочка для самої себе)

У тісняві маршрутного таксі гучно заверещала паскудна мелодія мобільного. Жінка з довгим рудим волоссям, яка неспокійно йорзала на сидінні біля вікна, перед тим довго й безнадійно намагалась з’єднатись із кимось, і вже роздратовано кинула апаратика до сумки, та після сигналу знову похапцем витягла його, й пасажири маршрутки задурно стали слухачами емоційного мінімоноаудіоспектаклю:

— Люсько! Чого не озиваєшся, стара корово!.. Я тобі додзвонююсь вже бозна-скільки... Сталось, звичайно сталось! Ти можеш собі уявити... наша Валюшка збирається до «академіків» на Костельну із Юрою Боніним!.. Що? Що ти кажеш?.. У Юри Боніна немає трьох передніх зубів?.. Правда?.. Сама бачила чи хтось казав?.. Але ж все одно це Юра Бонін!.. Як що робити?.. Треба знайти спосіб поговорити з ним... Так, поговорити й розповісти, хто така наша Валюшка... Та ну тебе, Люсько! Сука ти, а не подруга!

Жінка люто стиснула мобілку. Потім знову, очевидно, зробила спробу поговорити з Люською, злочинно байдужою до ймовірного контакту Валюшки та Юри Боніна, але Люська уперто не виходила на зв’язок із рудою. Треба було телефонувати далі, треба дзвонити самим «академікам», щоб після катастрофічної новини нарешті знайти моральну підтримку. Але в академіків мобілки нема. Їм краще дзвонити трохи пізніше, вже з дому. А додому вона не доживе. І тому судомно набрала домашній телефон Томки з Костельної.

— Вітю, а де Томка? Ах, зовсім забула, вона в нас працююча жінка. Так, нічого, звичайно, всі ми будемо! До зустрічі!

Жінка витягла записник, почала психопатично слинити пальці, гортаючи його сторінки, шукаючи службовий телефон Томки.

— Покличте, будь ласка, Тамару Кудрик! Томко. Добре, що я тебе застала! Уявляєш, наша Валюшка іде до вас на Костельну із Юрою Боніним! Так! Вона сама мені сказала! Так і сказала: прийду з Юрою Боніним!

Томка виявила значно більше розуміння, аніж недоумкувата Люся. Але тут мікроавтобус доїхав до потрібного перехрестя, і змістовну розмову довелося урвати.

— Я передзвоню тобі! Я зараз виходжу з маршрутки! Дозвольте мені! Та дайте ж мені вийти, стали тут, як турки! Це я не тобі! Тебе вже не буде на роботі? О Господи! І чого ти ходиш без мобілки, стара шкапо!

На вулиці сильний вітер і дрібний дощ. Реве проспект, гомонять люди. В руках у рудої велика торба із супермаркету і невеличка торбинка з бутіка. Додому недалеко. Але вона таки знаходить напівсухе місце під якимось настилом, ставить на брудну сиру землю велику торбу, притримуючи її між ногами, а меншу, тримаючи під пахвою, затуляє одне вухо пальцем, продовжує розмову із Томкою.

— Так і сказала: «Ти знаєш, Сюзанно, прийду до “академіків” на Костельну із Юрою Боніним...» Ні, я нічого не кажу, я, до речі, давно думаю, чого вона собі когось не підбере... Але щоб ця стара хвойда водила за собою нашого Юру... До речі, я й не знала, що він повернувся... Ти права, ми багато чого не знаємо в цьому світі... Слухай, а може, зв’язатись з Нателлою, вона б дала по голові нашій Валюшці... Нателла з Юрою вже давно не живуть? Але ж якісь стосунки підтримують?... Що?.. Нателла з дітьми виїхала до Канади? Ти напевне знаєш? Томко, сонечко, з’ясуй! Я дуже сумніваюсь, щоб тій Канаді була потрібна та Нателла... Коли тобі перетелефонувати?..

А тим часом жінка, яку три подруги іменували «наша Валюшка», повернулась з роботи й порпалась у купі светрів, які були спаковані у торби для відправки на село для далекої родички, щоб їй було в чому ходити до корів. Нарешті знайшла великий реглан із субкультурною «металістською» атрибутикою спереду і ззаду, який син був «з понтом» купив минулої весни, але до якого швидко охолов. Ось це вона й одягне, коли в суботу піде на Костельну до «академіків» у гадючник. Скільки років вона, як ідіотка, купувала нове шмаття саме для цього суєтного дня, щоб продемонструвати «гадюкам» свій життєвий успіх. Те, що вона цього разу прийде на Костельну не сама, турбувало потенційну супутницю Юри Боніна значно менше, ніж «гадюк», її так званих найкращих подруг юності.

...Всі чотири згадані жінки два десятки років тому невідомо для чого закінчили факультет металургії технічного університету. Проте, то тільки Валентина здобула спеціальність «інженер металургії важких металів» невідомо для чого. Її подруги Тома, Сюзанна і Люся недаремно здобували цей мужній фах: усі вони не тільки вийшли заміж за своїх однокурсників, тодішніх юних металургів, відповідно, Вітю-академіка, Вітю-художника і Вітю Кохту, але й досі живуть з ними. І тільки Валентина вийшла заміж за «лівого», не захотіла наполегливо працювати над здобуттям мужа-металурга, і маємо результат: Валюшка розлучилась. А як іще могли скластись стосунки, над яким не працюєш день і ніч, із мужиком, який сам залицявся, а потім одружився без жодного зусилля з боку ледачої Валюшки? Побігала б, як Люська, яка вставала із першими півнями, щоб о пів на сьому прибувати з Теремків-1 на Польову і бігати за Кохтою по десять кіл на стадіоні перед лекціями з якої-небудь теорії сплавів! А ледача Валюшка тільки сміялась, мовляв, не доженеш!.. Догнала і перегнала! Проте лінощі, хоча і є смертним гріхом, але не найстрашнішим із семи. Найстрашніший смертний гріх — це гординя. І саме цей жахливий гріх складає важливу частину Валюшчиної сутності. Вона насмілюється пишатись своєю незалежністю, робить вигляд, ніби їй байдуже. Так їй і повірили! Дарма що працює заступником головного редактора елітного глянцю «Victor & Віктор» і хизується, ніби глянцевий космополітичний Victor дає їй більше, аніж який-небудь рідний український Вітьок із плоті й крові.

— Мені не вистачило Віті на факультеті металургії, то я знайшла собі свого Victorа і щаслива!

Хоча щастя, за великим рахунком, не було. І не тому, що аж так дратувала гординя трьох гадюк Томи, Люсі і Сюзанни — о, це презирство жінок, які міцно тримаються за чоловічий хрін, до тих, хто схопиться тільки вряди­-годи! «Якби не мої хлопчики, я б наклала на себе руки! Я не знаю, для чого тоді жити!» — співала першу партію Люська, а Сюзанна підхоплювала: «А я б спилась! Так, я б спилась! Якби не Вітька й Ладка, я б давно валялась під парканом!» — «Ми не знаємо, Валюшко, їй Богу, не знаємо, — вели вони далі хором, — як ти знаходиш у цьому житті бодай якийсь сенс?» Але мова про інше.