Празька химера - Євгенія Анатоліївна Кононенко

— Він не телефонував від сімдесят сьомого, Оксано...

Так, Славко Ратинський, її найулюбленіший учень. Добрий вчитель знає, що таке улюблений учень. Це коли напевне бачиш, що таки навчив його чомусь. Плюс коли сам від нього теж напевне чомусь навчився. Тільки про це ніколи не можна говорити. В’ячеслав Ратинський. Гарний хлопець із розумними очима. Вона пристрасно мріяла одного дня стати йому корисною, зробити для нього щось важливе. І доля дала їй шанс. Випускний твір В’ячеслава Ратинського на золоту медаль з цитатою Василя Симоненка: «Я для тебе горів, український народе, тільки, мабуть, не дуже яскраво горів...» Бесіда за зачиненими дверима у кабінеті директора, це найкращий учень за п’ятирічку, не можна псувати йому життя через одну цитату. Директор згодний: так, звичайно, тільки обережно, щоб ніхто не довідався. І видав нові проштамповані папери. Вони зі Славком у порожньому класі переписують випускний твір без підступної цитати.

— Вам ніколи не буде соромно за це, Ніно Павлівно? — питає Славко, коли роботу завершено. — Мені — буде.

— В’ячеславе, — відповідає вона, — я дуже шаную твою любов до поезії та знання позакласних текстів. Але треба знати, що за тим стоїть — продумана позиція громадянина, чи просто юнацька зухвалість. Кому ти допоміг, кого ти захистив своїм вчинком? Мені ніколи не буде соромно, що я допомогла тобі закінчити школу із тими показниками, яких ти вартий.

А що керувало Славком потім — юнацька зухвалість, невміння правильно оцінити ситуацію чи таки продумана громадянська позиція, коли його виключили з третього курсу університету? Кажуть, він декілька місяців продовжував ходити на лекції, вів конспекти, готував просто блискучі доповіді на семінари. Але потім розповідали, що його як неробу виселили з Києва, як казали тоді, на сто перший кілометр. Він зник, про нього говорили пошепки. До Ніни Павлівни дійшла інформація, що батьки Славка, рятуючи хлопця, обміняли квартиру в Києві на будинок десь у райцентрі, щоб там прийняти сина, якому був заборонений в’їзд до столиці. Згодом, уже за нових часів, як розповідали Ніні Павлівні, Славко Ратинський завоював Київ удруге, купив тут квартиру. А тоді, в далекому сімдесят сьомому, він приїхав до Києва нелегально і зателефонував, чи не прийме вчителька улюбленого учня на одну ніч.

— В мене зупинились родичі, вибач, — збрехала тоді вона.

Оксана припалила від свічки третю цигарку.

— Це відтоді, як ви не пустили його на ніч?

— Тобі про це відомо, Оксано?

— Звичайно! Ми ж з Ратинським були коханцями! Почали трахатися ще в десятому класі!

— Боже мій, Оксанко, ти ж могла завагітнити!

Оксана глянула на стару вчительку спідлоба.

— То, може, й твоя дочка від нього?

— Ні, не від нього. Не від нього... Це було значно пізніше! Я виходила заміж кілька разів! А тоді я їздила до нього на сотий кілометр! А мої батьки мене не пускали! Вони були боягузи, як і ви! І тоді він передав листа, що приїде до Києва, але йому не було де зупинитися, його батьки вже виїхали, родичі боялися спілкуватися з ними усіма. І я, я, ідіотка, підказала йому вас! Ви пам’ятаєте, я зателефонувала вам у той день, коли ви не пустили Славка, спитала про нього, а ви поклали трубку, мовляв, нічого не чутно! Забули чи ні?

Ніна Павлівна не забула. Так, їй стало ніяково, коли вона відмовила Славкові, а дзвоник Оксани не пов’язала зі Славком. А коли Оксана спитала про нього, то й правда поклала трубку, бо боялася, що телефон прослуховується. В неї тоді вже були нові учні, з яких потім, як показало майбутнє, також вийшли люди! І вона була потрібна їм, вона не хотіла давати пояснення якимсь тупим недоумкам, як у випадку із партійною шльондрою Заріною Миколаївною!

Оксана припалила четверту цигарку. А прибалтійські свічки вже відгоріли наполовину.

— Ми того вечора так і не зустрілися зі Славком. Він дзвонив мені з автомата за дві копійки, але мої батьки все відчули й пильнували. Так сталося, що то був кінець нашого кохання. Він повернувся до свого села, де тоді працював у сільській школі, зійшовся з Мартою, такою, як він, виключеною з університету, яка давно хотіла його. То була його перша дружина. І я невдовзі вийшла заміж. Він кілька разів одружувався, я кілька разів виходила заміж... А ви коли-небудь виходили заміж, Ніно Павлівно?

— Ні.

— І мужика у вас ніколи не було?

— Був.

— І ви б могли заради нього поїхати на сто перший кілометр?

— В наших стосунках таке питання не стояло. А коли ми розійшлися, я жила тільки школою.

— А ви аж так боялися, що вас виженуть зі школи, якби пустили б на одну ніч державного злочинця В’ячеслава Ратинського? Не вигнали б! Шкільна вчителька — то найнижчий статус у цій країні! У нас на факультеті у школи йшли працювати тільки останні двієчники!

— Я не була двієчницею, Оксано! Можу показати тобі свою виписку з диплома!

— Але ви завжди були боягузкою! І такою боягузкою, що аж накладали в штани! Мені одного разу в моїй газеті замовили матеріал про моральних авторитетів, і я згадала про вас. І довго думала, чому ви не дотягуєте до справжнього морального авторитета, Ніно Павлівно? Ви нібито така співчутлива, така справедлива, і вчили добре, і по-справжньому допомогли багатьом! Чого ж бракує? Сміливості, Ніно Павлівно! Моральний авторитет передбачає безстрашність! Ви ж знали, що Славка несправедливо виключили з університету, несправедливо виселили з Києва!..

— Напевне я цього не знала...

— Та невже? — Оксана загасила в попільничці ледь розпочату сигарету, підвелася на ноги, поправила вузьку спідницю і видалась чимось схожою на Заріну Миколаївну. — У вас у хаті смердить! Як ви тут витримуєте? Прощавайте!

Оксана вибігла з її помешкання, а Ніні Павлівні захотілося вмерти. Але не зовсім, а так, щоб, лежачи в труні, чути, як каятиметься Оксана Полуян за все, що накоїла. Хто вона така, щоб судити її! Добрий журналіст, так, вона читала її нариси і впізнавала стилістичні засоби, яких вчила своїх учнів. Скільки вона сиділа з ними після уроків, до речі, абсолютно безкоштовно, писала з ними диктанти, перекази, твори або вони просто говорили про життя. І нікого не змушувала ходити до неї на додаткові! І всі вони так добре заспівали українською,