Зраджений коханням - Шенна Кахрет
Спати не хотілося, так що я сумно почала оглядати транспорт, ловлячи на собі кілька поглядів у відповідь. Мені ставало не по собі, але я не показувала цього, продовжуючи нудьгуюче дивитися на дитину, яка сидить у матері на колінах праворуч від мене. У руці в нього був льодяник, який він час від часу облизував і присмоктував, порушуючи тишу, що панувала. Мати, навпаки, то сумно дивилася у вікно, то вже спала, часом, як інстинкт, поправляючи і утримуючи дитину на колінах.
Знову відкривши чат із подругою, я подивилася наступну дію. Хелен писала, що я буду там через годину. Зупинка називалася «Сандерс». Навколо неї стоять високі стовпи з жовтим підсвічуванням, що показує, що поруч знаходиться коледж, оскільки цей колір символізує навчальний заклад.
Мій шлунок видав бурчащий звук, натякаючи на те, що настав час поїсти. Водій і не думав зупинятися на заправці, щоби поповнити запаси палива або закупитися продуктами додому. Ми просто проїжджали повз, час від часу зупиняючись на світлофорах. Чим довше ми їхали, то голодніша я ставала. І це дратувало мене. Надія, що в Орзірському хоч би ситно годують, без дієт і, можливо, здорової їжі, мене втішала.
Автобус зупинився, і більшість людей, включно зі мною, вийшли, вдихаючи холодне нічне повітря, освіжаючись.
Харді писала, що відразу за першим поворотом праворуч буде навчальний заклад. Тому я пішла її словами й незабаром знайшла будівлю.
Перед входом були чорні брама, яка анітрохи не порушувала гармонії кольорів: відтінки сірого змішувалися з тьмяним жовтим, створюючи заспокійливу безтурботність. Бетонна доріжка, що вела до входу в будівлю, була близько шістдесяти футів завдовжки і десяти завширшки. Невеликі сходи розташовувалися перед дверима.
Установа була схожа на королівський палац. Коледж був у стилі бароко, дивуючи своїми масштабами, особливо розкішними формами та аристократичним зовнішнім виглядом, чого й слід було очікувати.
Поруч із видатною будівлею стояла ще одна, набагато більша і витонченіша. Палітра кольорів нічим не відрізнялася, як і стиль. Важко було зрозуміти, яка будівля мені потрібна. Одне могло бути гуртожитком, інше – коледжем. Або, можливо, це була зовсім інша, чужа споруда на даній території.
Зібравши всю мужність, я попрямувала до входу, заодно заспокоюючи серце і сподіваючись, що мене відразу не випруть. Або що не доведеться чекати до ранку, коли відкриють навчальний заклад.
На щастя, двері піддалися і відчинилися, пропускаючи всередину, ніби запрошуючи зігрітися, а не мерзнути в одній чорній тонкій кофті та легких джинсах.
У коледжі було яскраво. Мене зустрів довгий червоний килим. Попрямувавши ним, я попутно розглядала таблички на дверях у пошуках кабінету ректора.
Все тут здавалося якимось казковим і нереальним, може, це справді був мій бурхливий сон, який скоро закінчиться?
Рот відкривався, видаючи охи та ахи від неймовірно гарних стін. Синій відтінок втрутився в життя сіро-жовтого кольору, підкреслюючи силу та могутність цієї будівлі; що воно, і люди, які тут навчаються чи працюють, ніколи не здаються, а продовжують боротися, попри все.
Я помітила двері з табличкою, де золотими (це явно було не так) літерами було написано «Кабінет директора» і постукала, заходячи всередину, принагідно діставши той самий лист, який знайшла в ящику.
—Добрий вечір, - обережно звернулася я до чоловіка.
Людина, що сиділа за столом, розглядала документи, підписуючи кожен із них своїм підписом за допомогою пера. Такий вибір канцелярії мене трохи здивував, але не так сильно, як його кабінет. Кімнатка була зроблена досить скромно: дубовий стіл, ті самі сіро-жовті з синім відтінком стіни, стілець, вікно збоку від столу, кілька картин та золота люстра зі штучними – або мені так здавалося – діамантами. Це справді був палац.
—У мене є реком...
—Ваше ім'я, будь ласка, - прервав мене чоловік, відволікаючись від паперів.
—Мелліса Ренделл.
Він почав перебирати папери, щось шукаючи. І коли справа була зроблена, поставив галочку, посміхаючись мені у відповідь.
—Я не директор, - промовив чоловік. —Я його заступник. Хотів би Вам, міс Ренделл, повідомити приємну новину: Ви прийняті.
Я насторожилася.
Щось тут було не так. Невже так просто було потрапити до найдорожчого коледжу країни?
—Ваша кімната шістнадцять.
Я підійшла до столу. Чоловік простяг електронний ключ від кімнати, додаючи:
—Добрих снів, Меллісо.
—Можу я задати Вам питання?
—Звичайно. Відповім на все.
Заступник посміхнувся.
—Нагадайте, коли я надсилала листа?
—Ви не надсилали. - Чоловік відкрив шухляду і почав перебирати документи. —Замість Вас це зробила Ваша мати місяць тому.
Відкрив зелену папку, директор знайшов аркуш з моїм ім'ям і простяг.
Коли я взяла його в руки і поглянула на текст, то не могла сказати, що це справді писала вона, бо жодного разу я не бачила стилю її листа.
—Хіба так можна?
Я подивилася на чоловіка, котрий не зрозумів мого питання.
—Щоб хтось із батьків надсилав документ, а не дитина?
—Зараз все стало інакше. - Заступник задумливо сперся на спинку крісла. —Ви не хочете тут навчатися?
—Звісно хочу. - Я придушила пирхання. —Багато хто хоче, і я одна з них, тож...
—Ви не такі, як інші. Це написано у Вас у резюме, - чоловік кивнув на документ.
Я зрозуміла, що чим більше хочу докопатися до істини, тим більша ймовірність, що мене розкриють і зрозуміють, що я самозванка. Страх бути спійманою і відправленою назад у притулок скував мої питання металевим ланцюгом, не даючи їм вийти назовні.
—На добраніч, сказала я, перш ніж сховатися за дверима з кількома вибаченнями і приємними словами подяки.
Стояла в коридорі та корпіла над потоком нової інформації, гадаючи, хто міг мені так сильно допомогти.
Мама точно не могла. Мені було п'ятнадцять, коли я бачила її востаннє, і ми ніколи не обговорювали коледж. Місіс Ходжес? На неї падає більша ймовірність.
