Зраджений коханням - Шенна Кахрет

Поглянувши на довготелесого хлопця, який розглядав моє каштанове розпущене волосся, я кивнула, натякаючи, щоб він вів мене.

Зробивши крок на червону доріжку, я очікувала, що його приятелі вискочать із-за кутка зараз, але нікого не було. Навіть звичайних роззяв, які прагнули побачити новеньку. Невже мною ніхто особливо не цікавився, окрім головної компанії?

—Ти їла сьогодні?

Хлопець узяв мене під лікоть, але я одразу вихопила свою руку, не бажаючи так іти. Невідомо, що подумають інші учні. Мегі не потрібні були брудні чутки про себе, а особливо вороги, якщо блондин має дівчину.

—Ні, ще не встигла.

—Ми навчаємося в іншому корпусі, а тут просто мешкаємо. Як ти вже бачила, у кожній кімнаті є кухня. Потрібно тільки приносити з підвалу продукти, і все. В іншій будівлі й тут є їдальня, але скажу чесно, - хлопець нахилився до мого вуха і прошепотів: —Мені тут більше подобається. - Блондин вирівнявся. —Тут, як бачиш, тихо.

—Бачу.

Я кивнула, оглядаючись навколо.

У коридорах справді не було жодної душі. І з цього виходило два розклади подій: перший – місцева компанія лякала всіх; другий – учні зараз спали, тоді як інші з нас насолоджувалися нічним життям. Я ніколи не думала, що десь уночі буде так тихо, як на цвинтарі. Ніхто не кричав, не верещав. Можливо, кожна кімната була звукоізольована.

—Де можна подивитися розклад уроків?

—Уроки? - перепитав юнак і тихо засміявся. —У нас пари, люба

Я почервоніла від сорому, подумки вдаривши себе по лобі за таку помилку. Від його «люба» мені захотілося розвернутися і попрямувати до своєї кімнати, але я лише стиснула зуби. Задля неповернення до притулку я була готова на все.

—Так, - відповіла винним голос, —я ще не звикла.

—Розклад можна подивитися біля входу і в головному холі коледжу. Там все написано.

—А він, - я вказала пальцем уперед, —в іншому корпусі, так?

—Так, - кивнув він.

Червона доріжка, здавалося, й не думала закінчуватись, ніби вона мала нескінченну довжину, як і коридор, яким ми йшли. На стінах зрідка з'являлися картини. Одні були краєвидами природи: гори, морське узбережжя, ліси; зрідка можна було побачити сільське або міське життя; на більшості полотен були картини без людських силуетів, лише природа та тварини. А інші були натюрмортами, від яких у мене текли слини.

—Тут не так вже й багато коридорів, тож не заблукаєш. Про всяк випадок майже на кожному повороті є карти корпусу. Усього чотири поверхи, як ти помітила, плюс запорошене горище.

Звернув ліворуч, ми опинилися перед кришталевими дверима, які зі щасливою усмішкою мені відчинив блондин.

Погляд відразу впав на столи, розставлені в шаховому порядку і вкриті зверху двома скатертинами, що накривають один одного: білими та жовтими. Стеля була прикрашена хитромудрим візерунком із золотого листя, яке розпустило не менш дивовижне дерево. Люстри, що звисали над головою, були дуже схожі на той варіант, який був у кабінеті директора, – золото з діамантами всередині. В кінці приміщення були білі дерев'яні сітчасті двері, швидше за все, вони виходять на заднє подвір'я.

Переступивши поріг, я попрямувала до столика, що стояв посередині їдальні. Тут могло поміститися вісім чоловік. Може, менше.

Я сіла на м'який стілець і озирнулася, все ще не вірячи, що знаходжусь в такій розкоші. Блондин сів навпроти мене з широкою посмішкою, мабуть, радіючи, що зумів здивувати.

Хлопець підняв руку, закликаючи офіціанта підійти до нас.

Дівчина поклала меню і подивилася на юнака, чекаючи на його відповідь на своє запитання.

—Вибирай все, що хочеш, - звернувся до мене хлопець.

У меню було понад десяти сторінок. Очі розбігалися від неймовірно красивих картинок десертів і страв, а шлунок зрадливо забурчав, змушуючи мене трохи почервоніти.

Такої їжі я ніколи не пробувала, навіть у ресторанах, коли мої батьки були ще живі. Ми часто ходили в дорогі місця, від яких у мене досі сльозилися очі, коли я їх бачу. Ніколи не думала, що спогади – важка ноша.

—Мені, будь ласка, все із сторінки двадцять три.

Радісно всміхнувшись офіціантці, я простягла їй меню і почала чекати на своє замовлення.

***

Витерши білою серветкою куточки губ, вкриті залишками кисло-солодкого соусу, я важко зітхнула й відкинулася на спинку стільця, зовсім забувши про дамські манери.

—Куди зараз? - запитала я.

Відчайдушно хотілося піти до своєї кімнату, щоб виспатися, бо мій живіт болів від ситної їжі, яка все ще прямувала до шлунка.

—Знайомитись, - відповів хлопець.

Блондин усміхнувся, поспіхом встаючи і судорожно поглядаючи на настінний годинник.

Мені хотілося занити і заявити, що не хочу нікуди йти, як маленька дитина. Тим паче, що вже досить пізня година для зустрічей. Але я лише мовчки встала, злегка хитнувшись.

Я вийшла з їдальні та пішла за хлопцем, який нервово бурмотів щось собі під ніс. Як я зрозуміла, то у них тут все розписано погодинно. Це було не в новинку, але щоб так нервувати через запізнення... Я була впевнена, що більшість дітей прогулювали навчання, як було у мене в школі.

Ще кілька довгих коридорів і поворотів викликали у мене запаморочення, яке вплинуло і на шлунок, погрожуючи вивернутися навиворіт. Придушивши гидке бажання організму, я зупинилася за блондином.

Перед нами були червоні шкіряні двері, які зовсім не вписувалися до розфарбування стін, та й загалом коледжу. У голові промайнула думка, що дизайнер має проблеми зі смаком.

Підійшовши до дверей, за якими не долинав ніякий шум, блондин відчинив її, відступивши вбік, щоб усі присутні могли розгледіти мене з порога. Холодний вітерець  пробіг по спині, а шлунок скрутився в тугий вузол, змусивши мене боляче ковтнути слину від занепокоєння. Голос теж зник, як і думки, не знаючи як привітатись.

Запахи в кімнаті змішалися. Я відчувала аромати цитрусів, суниці, імбирного печива, яблучного соку та медового віскі.