Зраджений коханням - Шенна Кахрет
Хлопець торкнувся мого плеча, прямуючи зі мною у велике приміщення, більше схоже на конференц-зал.
Злегка піднявши зап’ястя, я помахала, трохи мило усміхнувшись.
Кімната була великою. Одне крісло, пара стільців, дві банкетки та дерев'яний стіл у кінці приміщення, засунутий у правий кут. Поруч із ним стояла масивна книжкова шафа, полиці якої були повністю заповнені; ліворуч від нескромної бібліотеки знаходився міні-бар з кількома порожніми скляними пляшками, зо розбавляли похмуру обстановку.
Мій погляд упав на хлопця, який сидів, схрестивши ноги, у такому ж червоному шкіряному кріслі із золотою рамою, як і двері. Його сірі очі, що оглядали мене, були нейтральними й холодними, підкреслюючи білу сорочку з парою розстебнутих верхніх ґудзиків та чорні штани в офіційному стилі. А чорнильно-червоні черевики вінгтип додавали ту ще харизму. Він, вірогідно, був їх лідером. Але й моя веселість теж зникла в одну мить, коли я серйозним поглядом подивилася на панночку, яка перебирала його волосся кольору обсидіана, стоячи за спинкою крісла.
Мініатюрна картата спідниця дівчини разом із коричневою жилеткою, під якою була білосніжна блузка, відтіняла її волоссю кольору полум'я; ластовиння зовсім було відсутнє, що могло свідчити про застосування тонального крему чи такої природної генетики від самого народження.
—Це Росс Харісон. - Юнак вказав на темноволосого хлопця в кріслі. —Його батько має комерційне підприємництво, засноване ще два століття тому, яке щороку тільки процвітає і процвітає. Глорія Харісон – його мати – відома модель, обличчя якої ти не раз бачила на обкладинках журналів моди із вбраннями відомих брендів.
Я мовчки кивнула. Блондин підняв руку трохи вище, вказуючи на рудоволосу панночку.
—Елсі Томпсон – дочка герцога Банаденського, який зараз знаходить в Англії, а його єдина дочка навчається з нами у штатах, за що ми їй дуже вдячні. І це честь для нас мати таку одногрупницю та однокурсницю.
Краєм ока я помітила, що хлопець злегка вклонився їй, змушуючи мене завмерти, не знаючи: вклонитися чи ні. Якщо панночка настільки важлива особистість, мені слід потоваришувати з нею або побоюватися, тихо спостерігаючи осторонь, запасаючи компромат.
Я ще раз кивнула. Блондин вказав долонею трохи праворуч, де на м'якому стільці червоно-золотистого відтінку сидів брюнет.
Чи на мене так діяла все ще не перетравлена їжа, яку я стримувала, чи я давно стала спокійною, щоб мене щось здивувало. Але поруч із Россом сидів Лестерн Акоста – мій колишній хлопець, який виїхав із міста кілька років тому, змушуючи більше не відчувати до нього нічого, окрім ненависті.
Темно-сині очі хлопця чи то нудно, чи так само серйозно дивилися на мене, як і я на нього; важко сказати, що з цього було правдою, бо я не бачила його кілька років, а люди дуже змінюються за цей час. Акуратно випрасувана сорочка кольору чорниці ідеально підходила до темного волоссю Акости, а також підкреслювала його сильні руки.
Очі кольору кобальту снилися мені щоночі, поки я не вирішила обірвати все між нами. Можливо, мої дії були надто агресивні та необдумані, але, після закінчення наших стосунків, я спалила все, що мене пов'язувало з хлопцем. В основному це були записки, де я присягалася не забувати його і любити завжди. Це допомогло, але лише тимчасово. Як би не було іронічно, але, опинившись у притулку, я місяцями думала тільки про нього: як він зігріє мене в холодні ночі і як розвеселить у такому нудному й похмурому місці.
Розповідь блондина перейшла на іншого хлопця, який сидів на банкетці ліворуч від мене, але я продовжувала думати про Лестерна, який перевів свій погляд на рудоволосу панночку про щось з нею домовляючись.
Акоста подарував мені літню спеку під час зимових морозів, і мені хотілося такого ж тепла у притулку. Було важко відпускати його, але я змогла це зробити майже через рік. Я рік жила спогадами, і в моїй німій тиші було ревм'я, яке виривалося назовні кожну ніч, поки не скінчилися сльози. Я кохала його, дуже кохала.
Наше «назавжди» тривало півтора роки і я сподівалася, що більше ніколи його не побачу, але, мабуть, мої надії та старання заради цієї мрії, були надто малі в порівнянні з планами всесвіту.
Як я вже говорила: «Спогади - важка ноша».
