Зраджений коханням - Шенна Кахрет

Я обернулася і помітила трьох хлопців. Вони притулялися спиною до стін і про щось розмовляли. Один з них свиснув, привертаючи до моєї персони увагу.

Придушивши в собі страх, сором і радість, я з непроникним виразом обличчя підійшла до одного з хлопців, щоб виправити незручну ситуацію і, можливо, завести знайомствами.

—Так ти новенька? - запитав золотоволосий юнак, оглядаючи мене з ніг до голови разом зі своїми друзями.

—Мелліса Ренделл.

Я простягла руку для рукостискання.

Хлопець відповів тим самим жестом, потискуючи. Але не представився, що трохи насторожило мене.

—Не підкажете, де тут шістнадцята кімната?

—Ти маєш піти в іншу будівлю. Поруч із входом розташовується інформаційний стенд із планом поверхів. Знайди його. На цьому плані вказані номери кімнат та їхнє розташування на поверхах. Якщо не вмієш користуватися картою, то коротко: повертаєш праворуч, йдеш прямо коридором, доходиш до кінця, там будуть сходи, піднімаєшся на другий поверх, потім поворот ліворуч. Кімнати з номерами п'ятнадцять і шістнадцять будуть навпроти одна одної.

—Дякую.

—Бачу, ти до нас не надовго, - додав другий.

 Я здогадалася про що він - у мене не було жодної валізи, а лише старий, напівпорожній рюкзак.

—Я з іншого штату. Речі в дорозі, а я взяла із собою найнеобхідніше.

  Наостанок фальшиво посміхнувшись, я попрямувала новим маршрутом, запам’ятовуючи кожен поворот, щоб не заблукати в майбутньому.

  Осінній вітер затріпотів у волоссі. Я засунула руки під пахви і прискорила крок, прямуючи до іншого корпусу. Тишу порушували лише рідкісні шерехи листя і далекий гул міста, що долинав крізь закриту територію.

  Навколо корпусу гуртожитку розкинувся невеличкий сквер із ліхтарями, акуратно підстриженими кущами та алеями зі старих лип. Сквер виходить на тиху вуличку, вимощену бруківкою. По один бік вулиці стояли двоповерхові будинки, в яких жили, напевно, професори й аспіранти. По інший бік - спортивний майданчик, тенісні корти і невеликий стадіон.

  Мимоволі мій погляд ковзнув у бік гаража. Там, під навісом, стояли машини, що виблискували, як ювелірні прикраси. Я не розбиралася в марках і моделях, але відчувала, що всі вони коштували цілий статок. Блискучі, з обтічними формами.

  Поруч із гаражем, прибудованим до корпусу, на траві лежав хтось. Фігура була розмита в сутінках. Людина лежала нерухомо, спрямувавши погляд угору. Я не могла розібрати, що він робить: дивиться на зірки чи просто мріє.

  Я знову затрималася біля гаража на кілька секунд, розглядаючи одну з машин. У цей момент з-за заднього борту автомобіля вийшов хлопець, витираючи руки ганчіркою. Обличчя не бачила. Він був одягнений у потерті джинси та футболку. По фігурі читалася та сама байдужість до навколишнього світу, що й в очах юнака, який лежав на траві.

  Швидко пройшовши повз, я попрямувала до корпусу гуртожитку. Величезна будівля з чорного мармуру, відполірованого до блиску, із дзеркальною поверхнею височіла над іншими будівлями. Вікна були темними, лише в кількох світилися тьмяні вогники.

  Увійшовши всередину, я опинилася в просторому холі. Запах дезінфекційного засобу змішувався з ароматом дорогих парфумів.

  Студентів не було. Мабуть, роз'їхалися по клубах і казино, пішли спати або тусувалися групами в кімнатах.

  Повернувши праворуч, я пішла вздовж стін із трьома горизонтальними кольорами: спочатку шафрановий, потім світло-сірий, а внизу - темно-сірий. Я піднялася широкими сходами на другий поверх.

У коридорах було досить тихо. І якби я нещодавно подивилася фільм жахів, то тремтіла від страху, що з-за рогу вистрибне злий клоун або маніяк з бензопилою, щоб назавжди покінчити з моїм життям.

Я подивилася під ноги, щоб не спіткнутися. Раптом почула кроки за спиною. Обернулася. Нікого. Мабуть, здалося. Серце калатало. Пішла швидше.

Чим довше я йшла, тим більше мене це все лякало, змушуючи обертатися або здригатися при кожному несподіваному шереху. Благо, хлопці не пішли за мною або не захотіли проводити в кімнату, виконуючи свої обов'язки екскурсовода, щоб я точно не заблукала в цьому лабіринті. Зараз я була голодна найбільше на світі, тож тікати чи ховатися від місцевої компанії у мене б не вийшло.

Побачивши двері з потрібним номером, провела ключем. Почувся характерний тихий звук і я увійшла всередину, включаючи світло та оглядаючи кімнату.

Навпроти було велике вікно з підвіконням, куди можна було сісти й читати книги чи пити чай, спостерігаючи за людьми зовні; праворуч від вікна було двоспальне ліжко небесних відтінків; ліворуч стояв дерев'яний стіл і м'який стілець на коліщатках. У кімнаті також були ванна кімната, килим і дзеркало з шафою, куди можна було скласти свої речі, яких у мене було досить мало. Зліва від столу знаходилася дверна арка. З порога було видно, що там весь простір займала маленька кухня з усіма принадами: холодильником, духовкою та мікрохвильовою піччю.

Зачинивши двері, я кинула рюкзак на підлогу і дістала телефон. Зробивши фотографії, я відправила їх Хелен із підписом: «Ось і мій новий дім».