Зраджений коханням - Шенна Кахрет
Опинившись біля туалету, я зайшла всередину і озирнулася, перевіряючи, чи не зайшов хтось за мною. Оглянувши всі кабінки, позбавляючись від свідків, я підійшла до вікна й відчинила його.
На щастя, тут було порожньо. Мабуть, я була першою, хто взагалі зміг потрапити хоч до якогось приміщення. Можливо, в коридорі знову утворилося стовпотворіння, не даючи дітям швидше попрямувати до своїх кімнат. Для когось це було радістю, оскільки вони більше зможуть поговорити зі своїми друзями, а для інших – сумно, бо комусь може стати спекотно чи душно.
Мій план полягав у тому, щоб вийти на вулицю і знайти інше вікно, найближче до моєї кімнати.
На вікні не було неєдиної решітки, тому що вони були важкі для колишньої прибиральниці, а жінка вже була в шанобливому віці і піднімати важкі речі не могла.
Висунувши голову і поглянувши донизу, я вкотре переконалася, що висота не така вже й велика. Стрибати з першого поверху було не смертельно.
Порив жовтневого вітру змусив невиховано вилаятися, нагадуючи, що варто було б захопити курточку. Надворі світило сонце і я сподівалася, що хоч воно сьогодні пожалкую та зігріє мене.
Перестрибнувши через підвіконня і зачинивши вікно, я з сумною посмішкою подивилася на іржаву решітку, що валялася поруч у купі брудного опалого листя, відчуваючи, як знову заболіла стара рана. Це нагадало мені, що я б могла стати такою ж два роки тому, якби не взяла характер у свої руки. Тільки-но більшість дітей так само іржавіють, тільки зсередини, як та дівчинка, Іві Гастман.
Хитнувши головою, я подивилася вперед. І зіткнулася з сердитим поглядом місіс Ходжес.
—І що ти тут робиш?
Її голос ніколи особливо не вирізнявся добротою, а обличчя було незадоволеним та суровим.
—Вирішила подихати свіжим повітрям, - відповіла, посміхаючись. —В будинку так спекотно, жах, - додала я та похитала головою, ніби натякала, що це помилка самого керівництва.
—До тебе гість.
—Правда? Хто?
Я з азартом подивилася жінці за спину, намагаючись роздивитися відвідувача, хоча всередині розуміла, що, крім однієї людини, мене більше ніхто й не відвідує.
—Як завжди.
—Тоді я покваплюся. Подруга не повинна чекати.
Знаючи, що місіс Ходжес не хотіла мене затримувати, переважно лаяти, я поспішила піти геть, щоб точно не бути спійманою іншим вихователем. Адже жінці теж могло дістатись за те, що вона мені дозволила гуляти.
За правилами, місіс Ходжес повинна була мене проводити до відвідувача, але, оскільки я тут уже не перший рік, а Хелен завжди сидить на одній і тій же лаві, мені не важко було її знайти.
Відвідування Харді хоч і були рідкісними – раз на місяць, – але ми не верещали від щастя бачити один одного. Можливо, так діяли телефонні листування, а, можливо, нам просто потрібно більше часу, щоб заскучати.
—Чудове пальто.
Жовтневий вітер знову нагадав про себе, змушуючи довге, розпущене волосся подруги шоколадного кольору мерехтіти на вітрі. А пояс пальто міцніше перев'язати.
—Дякую, - відповіла Хелен та жартома зробила реверанс. —Я бачу, що ти вже адаптувалася до місцевої погоди, - додала дівчина й оглянула мене з ніг до голови осудливим поглядом гірчичних очей з цятками жовтого кольору.
—У коридорах стовпотвор. Я вибралася як змогла і з чим змогла.
—Комусь стало погано?
—Можливо, - байдуже відповіла я й знизала плечима, —не знаю. Ти сама як?
Я присіла на лаву.
—Як звичайно.
—Ніхто нікуди не запрошує?
—Ні, - відповіла Харді, важко зітхаючи і сідаючи поруч. —А тебе?
—Хіба що на той світ, - пирхнув, промовила я. —Як мене вже нудить від цих розмов за столом. Когось убили, хтось взагалі перевертень , а комусь просто нема чим зайнятися і вигадує легенди про невинних дітей! У них і так все ще голова не проварила інформацію про те, що вони у притулку, а їх уже залякують і роблять відлюдниками.
Харді важко зітхнула, розуміючи який це важкий тягар на серці, особливо для психіки дитини.
—Вчора вони взагалі були незадоволені їжею, - я обурливо хмикнула. —Їм не сподобався омлет, уяви собі! Начебто для них це ресторан і можна говорити з якою обжаркою тобі зробити стейк. Чай їм взагалі був надто нудотним, а ще й тортик захотіли.
Мій голос був фальшиво-милим, щоб передати всю обстановку цього ідіотизму.
—Ох, - коротко видала подруга й поклала руку на моє плече, ніби підтримуючи. —Сподіваюся, тебе скоро заберуть.
—А я як сподіваюся. Жодна сім'я не хоче брати дорослого підлітка, навіть фостерні, - сказала й іронічно посміхнулася. —Мені лише залишилося півроку, а потім доросле життя.
—Я нещодавно з батьками розмовляла про твоє удочеріння, - зізналася подруга і сумно схилила голову, прибираючи руку з плеча. —Ми й так зараз на мілині, навіть не можемо дозволити купити мені нове канцелярське приладдя. Ти пробач, - дівчина з жалем глянула на мене.
—Ти чого? - незрозуміло запитала я й обійняла Хелен. —Якось впораюся, ти ж знаєш.
—Знаю, і мені сумно з цього. Я пам'ятаю, як ми тікали зі шматочками хліба в руках від вихователів, і як нас потім оточили діти і хотіли відібрати той самий хліб. Але ми викрутилися.
—Та ні, - я пирхнула, вибираючись з обіймів і спираючись на спинку лави. —Ми разом впоралися. То були чудові дні.
Поглянувши на небо, я помітила сіру хмаринку, яка повільно пропливала. Невже очікується дощ?
—Як там місіс Ходжес живе?
—Добре, - відповіла я і подивилася на подругу. А потім прямо, чекаючи побачити виховательку. —Нещодавно її бачила. Як завжди спокійна та незадоволена, але милосердна.
—У нас вчителька біології схожа на неї, - дівчина хмикнула. —З місіс Ходжес ніхто, звичайно, не зрівняється, але це друга її копія. Я ніби повернулася сюди, тільки лишається дочекатися тебе.
Співчуття, перебуваючи у притулку, для мене стало повсякденністю, яка щодня дедалі більше дратувала. Хелен знала про це і намагалася не розкидатися подібними фразами та словами, але це погано у неї виходило. Ми були як сестри, тому нашим обов'язком було турбуватися один про одного.
