Зраджений коханням - Шенна Кахрет

Шум столових предметів упереміш з чавканням і гучними розмовами, зрідка і суперечками, злегка дратували. Щодня одне й те саме, начебто це проклятий день бабака!

Хлопець навпроти мене нестримно говорив і говорив, ніби його розповідь була не порожнім місцем, а оазисом у пустелі. Начебто в тиші не можна було спокійно пожити, поїсти.

—Кажуть, минулої ночі в жіночому туалеті загинула дівчина.Начебто, її звали Іві, - промовив юнак, зупиняючись жувати. Потім він підняв голову, згадуючи інформацію про юну леді. —Так, - сказав він, киваючи і повертаючись до їжі, —Іві Гастман.

—Що? - здивовано простягла дівчина, що сиділа поруч. —Серйозно? Я не знала.

—Ага, вона сюди потрапила рік тому. Бідолашна, - тихо промовив хлопець і сумно похитав головою, —напевно, зовсім не змогла впоратися зі своєю такою лютою долею.

Я закотила очі, продовжуючи поїдати переварені, не солоні та холодні макарони. Їм явно був уже не один день, як і огірку, що лежав поряд. Такий висушений, наче це місце забрало у нього всі соки. Швидше за все, навіть він не був гідний солі.

—Ще я чув, що новенький...

Хлопець оглянув усіх присутніх за столом:

—Ну той, що вчора вранці до нас приїхав.

—Блондин з карими очима?

—Так-так, він самий. Так от, кажуть, що він інший...

—Згодна, - перебиваючи співрозмовника, висловилася дівчина. —Я відразу це помітила, кажу вам. Як взагалі може існувати блондин з карими очима? - запитала вона й грюкнула долонькою по столу. —Одразу видно, що лінзи носить! Кажу вам, це точно так.

—Та ні, - сказав хлопець і поклав руку на плече дівчини, —я про інше. Кажуть, він не їсть звичайну їжу, а харчується, - юнак подивився на всі боки, показав на себе, потім на кожного з нас, а далі нахилився і знизив голос до шепоту: —Ну, ви зрозуміли, так?

—Що? - завила інша юна леді. —Цього не може бути, він виглядає таким порядним... Може, ти помилився? Я ось чула, що тут, серед дітей, є перевертень. Він ходить коридорами будівлі, поки ми всі спимо.

—А я чув, що в нас звільнилася чергова прибиральниця і це не просто так, не просто, - сказав хлопець і похитав головою. —Це все він, новенький.

—Я вірю, - висловилася перша дівчина і підняла чашку з компотом, ніби хотіла вимовити тост. —Охоче вірю, я б навіть сказала. Як взагалі можна так чинити? Чому його не заберуть спеціальні служби? Адже у нас є камери і... - Дівчина запнулася, невпевнено дивлячись на співрозмовників. —Адже вони в нас є, так?

Хлопець і юна леді розгублено знизали плечима, намагаючись згадати, де вони бачили хоч один оптичний пристрій.

—Ой, матуся, - злякано промовила дівчина і схопилася за серце. —Що ж нам робити? Я не хочу вмирати ось так...

—Заспокойся. Поки що немає жодних доказів, що він інший.

Доїв макарони, я взялася за печиво. Огірок зовсім не вселяв ніякої довіри.

Не було сенсу сміятися з дурних розмов дітей, що сиділи поруч зі мною. Раніше я реготала, намагаючись потім якось виправдати свій різкий порив сміху, але потім це тільки набридало. Ці розмови... Я проклинала їх щоразу, як ми йшли до їдальні, хоч це був сніданок, обід чи вечеря. Але була вдячна, коли когось із них забирали на якийсь час прийомні батьки.

—А якщо... Ітан! - голосно заволала дівчина, обіймаючи співрозмовника і ховаючи голову в його кістлявих грудях.

Єдине, що мене тішило, то це те, що мене ніхто не чіпав. Не втягували в розмову і не змушували щось говорити; мене ніби тут ніколи й не було. Я була німою примарою серед розмовних, смертних душ.

Продзвенів дзвін, оскільки дзвінок у нас був відсутній, змушуючи мене досить посміхнутися.

Всі встали з-за столів і компаніями попрямували до виходу, продовжуючи щось бурхливо обговорювати. Наша компанія, якщо так можна сказати, теж не залишалася осторонь. Ітан намагався заспокоїти свою подругу, яка ніяк не хотіла відпускати його, хоча інші діти дивилися і сміялися з її поведінки. Друга ж дівчина відганяла роззяв, які захотіли посміятися з горя її подруги. Я просто стояла поруч, як охорона, намагаючись не бути надто близько, але й не надто далеко. Іноді, все-таки, найкращий засіб виживання – компанії, а не самотність.

Натовп у дверному отворі сповільнив наше просування до виходу. А розмови тривали:

—Я сподіваюся, що нова прибиральниця, яку наймуть, сумлінно виконуватиме свою роботу, - висловилася друга дівчина. — Минула була непоганою, але можна було ще трохи постаратися.

—Я нещодавно почув легенду про першу тутешню прибиральницю, - видав хлопець. —Це було сто двадцять чотири роки тому. Перший тиждень її роботи пройшов добре, не було жодних проблем або доказів паранормальних явищ, але потім її тіло знайшов садівник. Бідолашну жінку жорстоко побили. На її руках бракувало двох пальців, безіменного і мізинця, а на обличчі були глибокі порізи, наче лев або тигр втекли з зоопарку і вирішили прогулятися містом. Але найцікавіше в цій історії – її легені були самі собою заморожені зсередини.

—А що з садівником сталося? Його посадили?

Натовп попереду почав розсмоктуватися, рятуючи мене від чергової нудної легенди та звичайних пліток, яких було більше, ніж пригод у моєму житті.

Я намагалась непомітно зникнути з компанії, бажаючи якнайшвидше опинитися у своїй кімнаті, де мене більше ніхто не потурбує.

До дверей залишалося лише три кроки, коли чиясь рука лягла на плече, зупиняючи втечу.

—Меллісо, ти з нами? - звернулася до мене друга дівчина.

Я винувато посміхнулася, додаючи:

—Мені, мабуть, треба до вбиральні. Можете не чекати.

Панночка кивнула, ніби давала мені дозвіл піти.

Повернувшись спиною, я закотила очі і поквапилася до найближчого повороту, який вів у потрібний напрям. Мені не потрібно було чиєсь схвалення чи дозвіл; я була сама по собі, а вони – засобом виживання, інакше про мене б давним-давно теж складали дурні легенди і плітки, подібно до новенького хлопця.