Майдан. Жінка - Анні Ерно

До середини п’ятдесятих років, під час обідів на честь першого причастя, вечері на Різдво, історія того часу багатьма розповідалася голосно, згадувалися часи страху, голоду, холоду зими 1942-го. Треба було вижити незважаючи ні на що. Кожного тижня мій тато приносив зі складу за тридцять кілометрів од Л…, у кошику, прив’язаному позаду велосипеда, товар, який оптовики більше не поставляли. Під постійним бомбардуванням 1944 року в цій частині Нормандії він продовжував ходити до складу, випрошував добавки для старих, багатодітних родин, для всіх тих, хто не міг купувати їжу на чорному ринку. У Валє його вважали героєм продовольчого постачання. Він робив це не з власного бажання, а через необхідність. Потім була впевненість у тому, що він відіграв свою роль, що він насправді жив у ці роки.

По неділях вони зачиняли крамницю, гуляли в лісі, влаштовували пікніки з тістечками без яєць. Батько ніс мене на плечах, наспівував та насвистував. Коли було чутно сигнал тривоги, ми ховалися разом із собакою під більярдним столом у кафе. Після всього пережитого було відчуття, що «це планида». У період звільнення від фашистської окупації мене навчили співати «Марсельєзу» та додавати в кінці «свиня», щоб римувалося з «поля». Як і люди навколо нього, він радів. Коли в небі з’являвся літак, він виводив мене за руку на вулицю і казав: «Дивись, птах полетів», війна скінчилась.

Піддавшись загальним надіям 1945 року, він вирішив покинути Валє. Я часто хворіла, лікар хотів відправити мене в аеріум. Батьки продали землю, щоб повернутися в І… де клімат був вітряним, вони вважали, що відсутність річки чи струмка добре для здоров’я. Вантажівка з речами, в якій ми сиділи на передньому сидінні, прибула до І… в розпалі жовтневого ярмарку. Німці спалили місто, бараки та манежі здіймалися над руїнами. Протягом трьох місяців вони мешкали у двох мебльованих кімнатах без електрики, з земляною долівкою, наданих кимось із родичів. Ніхто не виставив на продаж крамницю, яку вони могли б купити. Він найнявся на роботу в місті по лагодженню жител після бомбардувань. Ввечері вона говорила, обпершись на жердину для ганчірок, які завжди супроводжують готування їжі у старих кухарок: «Як справи, яка ситуація?». Він ніколи не відповідав. Після обіду вона гуляла зі мною в місті. Зруйнований був тільки центр міста, крамниці були розміщені в приватних будинках. Нужденна стриманість, картинка: якось, коли вже було темно надворі, на невеликій вітрині, єдиній, яка була освітлена на всій вулиці, блищали цукерки, рожеві, овальні, у солодкій пудрі, розкладені в целофанові пакетики. Але ми не мали на що їх купувати, потрібні були талони.

Вони знайшли землю на продаж з кафе-бакалією та крамницею з продажу дров та вугілля у кварталі далеко від центру, десь поблизу вокзалу та богадільні. Саме туди ходила за покупками моя мати, коли була дівчинкою. Маленький будинок селянина з прибудовою з червоної цегли, великий двір, садочок і кілька будівель, які правили за комори. На першому поверсі їжа передавалась у кафе через маленьку кімнатку, де були сходи, що вели в кімнати та на горище. Незважаючи на те що ця кімната була обладнана під кухню, вона також слугувала проходом для клієнтів між бакалією та кафе. На сходах аж до порога кімнат зберігали продукти, що боялися вологи, каву, цукор. На першому поверсі не було жодного місця, пристосованого для мешкання людини. Туалет був надворі. Жили на свіжому повітрі.

На цьому скінчилось робітниче життя мого батька.

Поблизу кафе моїх батьків були й інші кафе, та ніде не пропонували такого вибору продовольчих товарів. Тривалий час центр міста залишався в руїнах. Колишні кафе розташувались у жовтих бараках, аби привернути увагу, щоб не помилились. (Цей вираз, як і багато інших, нерозривно пов’язаний із моїм дитинством, мені було потрібне зусилля, щоб я пригадала те значення, яке воно мато на той час.) Серед населення кварталу було менш робітників, ніж у Л…, більш ремісників, найманців, які працювали на газовому господарстві чи невеликому заводі, пенсіонери з «невеликим достатком». Збільшувалася відстань між людьми. Павільйони в каменоломнях, ізольованих гратами, поділені між п’ятьма чи шістьма одноповерховими житлами із загальним двором. Скрізь городи з овочами.

Кафе, де були завсідники, чоловіки, що заходили випити до чи після роботи, місця яких були священні, бригада будівельників, декілька відвідувачів, які могли б вибрати інше місце, менш популярне та більш відповідне до їхнього фінансового стану, морський офіцер у відставці, інспектор соціальної безпеки, тобто нешляхетні люди. У неділю приходили інші відвідувачі, цілі родини, дорослим аперитив, дітям гренадин до одинадцятої години. Після обіду старі з богадільні, вільні до шостої години, веселі та галасливі, співали романси. Іноді треба було змушувати їх поспати в окремому будиночку у дворі, щоб повернути їх у належному вигляді сестрам. По неділях кафе призначалося для родинного спілкування. Свідомість мого батька підказувала йому бути корисним, подарувати місце для свята та свободи всім тим, про яких він говорив, що «вони не завжди були такими», але не міг пояснити, чому саме вони стали такими. Але без сумніву пастка для тих, хто туди не ступав ногою. При виході із сусіднього заводу з виробництва білизни дівчата святкували дні народження, весілля, від’їзди. Вони купували в бакалії пакети з печивом, яке вони змочували у вині, реготали, склавшись навпіл на столі.

Прямий шлях між відродженням стилю життя, що вважалося чимось внутрішнім, та між викриттям ворожості, що його супроводжувала. Такі способи життя були в нас самих, навіть щастя було, але також існували принизливі бар’єри нашого соціального становища (думка про те, що «в нас не так добре, як треба»). Я хотіла сказати, що поєднувалися відразу і щастя і ворожість. Відчуття, що люди хитаючись досягали то одного, то другого берега цієї суперечності.

Ближче до п’ятдесятих років, іще сповнений життєвих сил, з піднесеною головою, зі стурбованим виглядом, начебто фотографію буде зіпсовано, він носив темні штани, світлу куртку поверх сорочки з краваткою. Фотографувались у неділю, серед тижня він одягав свій комбінезон. Фотографувалися завжди в неділю, було більше вільного часу, красиво вдягалися. Я стояла поруч із ним у легенькій сукні, обидві руки простягнені до керма мого першого велосипеда, одна нога на землі. Одну руку він тримав на поясі, другою на