Майдан. Жінка - Анні Ерно
Порівняно з роками молодості — після роботи по змінах на нафтопереробному заводі, пацюків у Валє — здавалося, що це щастя.
Мали все, що потрібно, тобто їли стільки, скільки хотіли (як доказ, м’ясо в м’ясній крамниці купували чотири рази на тиждень), на кухні завжди була така спека, що кафе залишалось єдиним місцем, де можна було жити. Дві вдяганки, одна повсякденна, друга для неділі (коли новий одяг, призначений для неділі, зношувався, його починали вдягати щодня). В мене було дві блузки для школи. Дівчисько, відкрите для очей інших людей. У пансіонаті не могли сказати, що я гірша за інших, я мала стільки ж ляльок, як і дівчата з родини хліборобів чи лікарів, мала такі ж самі гумки та стругачку для олівців, теплі зимові хутряні чоботи, молитовник на антикві.
Вони мали можливість прикрасити будинок, знищували все, що нагадувало колишні часи, видні балки, камін, дерев’яні столи й солом’яні стільці. Прилавок, накритий кольоровим папером, був чистий та яскравий, великі столи і маленькі столики зі штучного мармуру, кафе здавалося чистим та веселим. Лінолеум у жовтий і коричневий квадрат, як шахова дошка, на підлозі кімнат замість паркету. Єдина невідповідність — рублений фасад у чорну й білу смужку, деінде облупився тиньк. Одного разу моя вчителька, проходячи повз наш будинок, сказала, що їй подобається цей «справжній нормандський будиночок». Батько вважав, що вона казала так із ввічливості. Всі ті, хто захоплювалися нашими старими речами: водяним насосом у дворі, нормандською рубленою стіною, — без сумніву, бажали перешкодити нам мати все те, що мали вони, сучасне, воду в умивальнику та білі альтанки.
Він позичив кошти, щоб стати власником будинку й землі. Ніхто з його родини ніколи не був власником землі.
Щастя давалося важко. В мене не чотири руки. Жодної хвилини спокою, навіть щоб сходити в туалет. Я переніс грип на ногах. І таке інше. Щоденна пісня.
Як змалювати світ, де все дуже дорого коштує?! Запах випраної білизни в жовтневому ранку, остання пісня з пошти, що крутиться в голові. Зненацька сукня зачепилася кишенею за ручку велосипеда і порвалася. Драма, крики, зіпсований настрій і день. «Це дівчисько нічого не цінує!»
Змушена сакралізація речей. Під усіма словами, одними чи іншими, припускалися бажання та порівняння. Коли я казала, що «я знаю дівчину, яка відвідувала паласи Луари», мені роздратовано відповідали: «В тебе ще все життя попереду, щоб там побувати. Будь задоволена тим, що маєш».
Але бажати заради бажання, бо не знали, що є добрим, що може сподобатися. Мій батько завжди відмовлявся від порад художників та столярів щодо кольорів та форми, так усі роблять. Відмова навіть думати, що вони можуть оточити себе предметами, підібраними один до одного. В їхній кімнаті ніяких прикрас, крім фотографій у рамках, серветок, виготовлених до Свята Матері, та на каміні великий керамічний бюст дитини, який продавець меблів подарував їм при купівлі куткового дивана.
Лейтмотив, не треба стрибати вище голови.
Страх бути не на своєму місці, осоромитись. Одного разу він зайшов у перший клас, маючи квиток другого класу. Контролер змусив його доплатити за квиток. Інший спогад: у нотаріуса, де він вперше писав «ознайомився та погоджуюсь», він не знав правильної орфографії і написав «узгоджую». Він був дуже збентежений цією помилкою й думав про це всю дорогу додому. Почував себе негідним.
У комедійних фільмах того часу часто зображувалися наївні герої та селяни, які не вміли поводитись у місті чи місцях, де було багато народу (Бурвіль). Всі реготали над дурницями, які вони говорили, помилками, які вони робили, але завжди боялися впізнати в них самих себе. Одного разу я прочитала, що Бекасін у ході навчання, коли треба було вишити на фартуху птаха та інших, замість інших птахів вишив джмеля. Я не була впевнена, що не вчинила б так само.
З людьми, котрих вважав поважними, він тримався дуже скромно, ніколи нічого не запитував. Коротше кажучи, поводив себе інтелігентно. Це значило почувати своє нижче становище й відмовлятися від нього, приховуючи це всіма можливими способами. Цілий вечір запитував нас, що мала на увазі директриса школи, коли сказала: «У цій ролі ваша маленька донька буде вдягнена в місцевий костюм». Соромно було не знати: всі неминуче дізнаються, що наша родина статусом нижча за інших.
Нав’язлива ідея: «Що про нас подумають?» (сусіди, клієнти, люди навколо).
Правило: обдурити постійні критичні погляди інших ввічливістю, відсутністю особистої думки, ретельною увагою до настрою іншої людини. Ніколи не дивитися на овочі, які господар збирається викопати в садку, лише привітатися кивком голови чи добрим словом. Ніяких візитів без запрошення, навіть щоб провідати хворого в лікарні. Ніяких питань чи цікавості, що є бар’єром між нами та співбесідником. Заборонене запитання: «Скільки ви заплатили за це?»
Я тепер часто пишу «ми», бо довго міркувала над цим і вже не пам’ятаю, коли перестала це робити.
Місцева мова, патуа, була єдиною, якою розмовляли дідусь та бабуся.
Він вважав себе одним із тих людей, які цінують «красу та виразність патуа» і просторіччя. Адже Пруст із захопленням говорив про помилки й застарілі слова, які вживала Франсуаза. Але для нього мала значення саме естетика, бо Франсуаза була його покоївкою, а не матір’ю. Сам він ніколи не відчував цих зворотів, які спонтанно з’являлися на губах.
Для мого батька патуа була чимсь застарим і потворним, ознакою нижчого соціального становища. Він пишався тим, що зміг частково позбутися цієї звички, навіть якщо його французька мова не була правильною, це все ж таки була французька. На святах та ярмарках у І… змагались у базіканні, вдягали нормандські костюми, робили скетчі на патуа, публіка сміялась. У місцевій газеті друкували нормандський огляд для розваги читачів. Коли лікар чи хтось із людей з високопосадових уживав вислів із регіону Ко в бесіді, як, наприклад, «вона пашить здоров’ям» замість «із нею все гаразд», батько повторював фразу доктора моєї матері із задоволенням, щасливий од думки, що навіть такі шикарні люди мають щось спільне із нами, маленькими людьми. Він був переконаний, що вони спеціально уникають вживання цих слів. Йому завжди здавалося неможливим розмовляти «добре» природним чином. Лікар чи кюре,
