Майдан. Жінка - Анні Ерно
Війна урізноманітнювала життя. У селі грали в йойо чи пили вино в кафе замість сидру. Під час балів дівчата все менше й менше віддавали перевагу хлопцям з ферми, тому що від них тхнуло.
Мій батько пізнавав світ під час військової служби. Париж, метро, місто Лорен, уніформа, що робила їх рівними з іншими, казарма, більша за палац. Він мав право обміняти свої зуби, зіпсовані сидром, на зубний протез. Він полюбляв фотографуватися.
Після повернення він не схотів братися до роботи на землі. Часто він називав таку роботу земляною, а йому було потрібне щось інше, розумніше.
Звісно, не було іншого вибору, ніж як піти на завод. Після війни в І… почалася доба індустріалізації. Мій тато пішов працювати на виробництво канатів, куди наймали хлопців та дівчат із тринадцяти років. Це була чиста робота, під дахом, вони були захищені від негоди. Були туалети та перевдягальні окремо для хлопців, окремо для дівчат, фіксований графік праці. Після гудка ввечері він був вільний і вже не відчував на собі запаху молока. Він залишив перше коло. В Руані чи в Гаврі можна було знайти більш оплачувану роботу, але для цього треба було покинути родину, мати пручалася, згадувала про всі нещастя та пройдисвітів міста. Йому забракло сміливості: вісім років спілкування з худобою та землею.
Він був серйозним як на робітника, не симулював, не пив, не був розпусником. Ходив у кіно та полюбляв чарльстон, але ж не відвідував бістро. Мав добру репутацію, не вступав до синдикату, не цікавився політикою. Він купив собі велосипед на заощаджені гроші.
Моя мати мусила оцінити всі ці якості, коли вона зустріла його на канатному заводі, після роботи на фабриці, де виготовляли маргарин. Він був високим брюнетом із блакитними очима, тримався дуже прямо, навіть трохи «зазнавався». «Мій чоловік не залишиться робітником назавжди».
Вона втратила свого батька. Моя бабуся ткала вдома, прала та прасувала, щоб виховати всіх своїх шістьох дітей. Разом із сестрами мати купувала в кондитера по неділях кошик із крихтами, що залишилися від тістечок. Вони не мали можливості часто гуляти з друзями, бабуся не хотіла, щоб у неї забрали її дочок занадто рано, вони віддавали їй щоразу три чверті свого заробітку.
Сестри мого батька, які працювали прислужницями в домі родини буржуа, дивилися на мою матір зверхньо. Дівчат із заводу звинувачували в тому, що вони не вміли застилати ліжко, що вони завжди занадто швидко ходили та бігали. У селі вона мала сумнівний вигляд. Бажаючи копіювати моду з журналів, вона серед перших відрізала волосся, вдягала сукні з короткою спідницею, підфарбовувала очі, нігті на руках. Вона голосно сміялася. Насправді вона ніколи не дозволяла до себе торкатися в туалеті, щонеділі відвідувала меси і сама вишивала свої простирадла та придане. Вона була жвавою працівницею, відповідальною. Ось один з її висловів: «Я варта цих людей».
На весільному фото можна побачити її коліна. Вона сфокусувала погляд на об’єктиві під вуаллю, яка прикриває чоло до очей. Вона схожа на Сару Бернар. Мій батько стоїть біля неї з маленькими вусами та в накрохмаленому комірці. Вони не посміхалися, ні він, ні вона.
Вона завжди соромилася виявів любові. Вони ніколи не виказували одне до одного ніжності чи пестощів. При мені він цілував її у щоку різким рухом голови, ніби то був обов’язок. Він часто говорив якісь звичайні слова, але з пильним поглядом, вона поспішала опустити очі долу та сміялася. З віком я зрозуміла, що він робив їй сексуальні натяки. Він часто наспівував «Поговоримо про кохання», вона наспівувала йому у відповідь, але під час родинних обідів, щоб його схвилювати, «Ось моє тіло, яке буде вас любити».
Він запам’ятав основний урок, щоб не повторювати нікчемність батьків: не поводитись непристойно з жінкою.
Вони найняли приміщення в І…, у кварталі, де будинки утворювали загальний двір, а з другого боку виходили на дорогу. Дві кімнати внизу, дві на другому поверсі. Здійснилася мрія моєї матері мати «кімнату нагорі». Завдяки заощадженням мого батька вони мали все, що потрібно: їдальню, кімнату з шафою із скла. Народилася дочка, і моя мати залишалася вдома. Вона нудьгувала. Батько знайшов більш оплачувану роботу, він покинув виробництво канатів і пішов до покрівельника.
Саме у неї виникла ідея взятися за комерцію, коли одного дня мого батька принесли додому із легким струсом після падіння з опорної конструкції, яку він ремонтував. Вони знов почали на всьому заощаджувати. Між усіх можливих видів торгівлі вони мали вибрати той, що не потребував внесення великого капіталу та спеціальних знань, тільки купівля й перепродаж товару. Торгівля не дорога, та й заробляли небагато. У неділю вони їздили на велосипедах у маленькі бістро кварталу, у бакалійні крамниці селища. Вони збирали інформацію, довідувалися, чи є конкуренти поблизу, вони побоювалися прогоріти, втратити все і повернутися до життя робітників.
Л…, за тридцять кілометрів од Гавра, густі тумани протягом дня, особливо в частині міста, затиснутій між двох берегів річки, Валє. Робітниче гетто, збудоване навколо текстильного заводу, одного з найбільших до п’ятдесятих років, який належав родині Дежанете і викуплений Буссаком. Після закінчення школи дівчата вчилися ткати, відводили дітей до ясел з шостої години ранку. Там працювали три чверті чоловіків.
Посеред невеликої ущелини єдине кафе-бакалія у Валє. Стеля така низька, що можна було торкнутися піднесеною рукою. Темні кімнати, де треба було вмикати електрику посеред дня, крихітний дворик із туалетом, вміст якого виливався відразу в річку. Вони не були байдужими до краси та декору, але треба було виживати.
Вони купили землю у кредит.
Спочатку — земля обітована. Ряди їжі та напоїв, коробки з паштетами, пакети з тістечками. Здивування від того, що гроші тепер заробляються з такою легкістю, без особистої фізичної сили, замовити, розставити по полицях, зважити, підрахувати, дякую та нема за що. В перші дні вони разом квапилися до крамниці по дзвонику, множили ритуальні питання «що
