Майдан. Жінка - Анні Ерно
Похорон відбувся в понеділок. Сходи, які вели нагору з кухні до кімнати, виявилися завузькими для труни. Змушені були загорнути тіло у пластиковий пакет та перенести його вниз, по сходах, до труни, яка була виставлена у кафе на одну годину. Дуже довгий спуск, коментарі службовців про те, як зручніше узяти тіло, маневрувати на поворотах і таке інше.
У подушці, де спочивала його голова, у неділю знайшли дірку. Ми не прибирали кімнату, поки тамбуло тіло. На стільці залишився одяг мого батька. За дверима висіла його спецівка, з кишені я витягнула купу квитків, рецепт із минулої середи. Я викинула ліки та віднесла його одяг у залу.
Напередодні похорону ми засмажили частину теляти для обіду після церемонії. Було негоже відправляти додому людей, які вшанували пам’ять рідної людини на порожній шлунок. Мій чоловік приїхав увечері, засмаглий, збентежений похороном та жалобою. Він більш ніж колись здавався не на своєму місці. Ми спали в одному двоспальному ліжку, в тому, де помер мій батько.
У церкві було багато людей: жінки, які не працювали, робітники, які вийшли на перерву. Без сумніву, ніхто з цих поважних осіб, із якими мій батько мав справи продовж усього життя, не був потривожений, як і інші торговці. Він не вступав ні в які партії, він лише сплачував членський внесок до торговельного об’єднання, але не брав участі хай там що. У надгробному слові протоієрей говорив про «чесне життя, роботу», «чоловік, який нікому не заподіяв лиха».
Тиснули одне одному руку. Через помилку ризничого, який проводив церемонію, — щоб збільшити кількість присутніх, він пустив усіх по додатковому колу, — повз нас удруге проходили ті ж самі люди, які вже потиснули нам руки. Цього разу коло рухалося швидко та обійшлися без висловлювання співчуттів. На цвинтарі, коли труну опускали в могилу, мати почала ридати, як і в день мого весілля, на месі.
Поминальний обід відбувся в кафе, де об’єднали кілька столів. Після мовчазного початку почалися розмови. Дитина, прокинувшись після доброї сієсти, ходила між нами та дарувала квіти, камінці — все, що знаходила в садочку. Брат мого батька, що сидів віддалік од мене, нахилився і промовив: «Пам’ятаєш, як батько возив тебе до школи на велосипеді?» В нього був голос мого тата. Гості почали розходитись о п’ятій годині. Зі столу прибирали мовчки. Мій чоловік вирушив поїздом того ж вечора.
Я залишилася на декілька днів у матері, щоб допомогти їй вирішити всі формальності після похорону. Запис у сімейній книжці в мерії, сплата рахунків похоронному бюро, відповіді на повідомлення. Нові візитні картки, мадам вдова А… Д… Порожній період, без думок. Багато разів, коли йшла вулицями, «я доросла людина» (колись казала мені мати з приводу дотримання правил: «Ти доросла дівчинка»).
Ми зібрали весь одяг мого батька, щоб віддати його людям, які потребували допомоги. В кишені його повсякденної куртки, що висіла в підвалі, я знайшла його гаманець. Трохи грошей, права водія; там, де гаманець згинається, була фотографія, що сховалась у газетну вирізку. Старе фото з порваними краями, де була зображена група робітників у касках у три ряди, що дивилися в об’єктив. Типове фото з підручника історії, щоб «проілюструвати» страйк або народний Фронт. Я впізнала свого батька в останньому ряду, він був серйозний, майже стурбований. Багато з них сміялися. На газетній вирізці були занотовані результати вступного конкурсу бакалаврів до школи вчителів. Друге прізвище було моє.
Мати заспокоїлася. Вона обслуговувала клієнтів, як і раніше. Але була трохи знесилена. В неї з’явилася звичка ходити на цвинтар щоранку перед відкриттям крамниці.
Коли ми поверталися додому, я намагалася розважити в поїзді свого сина, щоб він поводився дуже спокійно, пасажири першого класу не люблять шуму та голосних дітей. У цю мить я подумала зі здивуванням: «Тепер я насправді буржуа», але «занадто пізно».
Пізніше, протягом літа, коли я очікувала на перше призначення, «треба все це пояснити». Я бажала розповідати, писати про мого батька, його життя, про цю відстань між мною та ним із мого підліткового віку. Класову відстань, але якусь особливу, що не має назви. Як розлучена любов.
Внаслідок цих думок я почала писати роман, де він був головним персонажем. Посеред роману я відчула відразу. Через деякий час зрозуміла, що не зможу написати роман. Аби віддати належне життю, підкореному необхідності, я не можу використовувати її як частину мистецтва, не можу робити щось «захоплююче» або «зворушливе». Я збирала слова, дії, смаки мого батька, яскраві події його життя, всі цілі його існування, які я теж поділяла.
Ніякої поезії спогадів, ніякого радісного глузування. Природно з’явилася звичайна манера писати, така ж сама, якби я писала листа батькам, розповідаючи новини свого життя.
Історія починається за декілька місяців перед двадцятим століттям у маленькому містечку країни Ко, за двадцять п’ять кілометрів од моря. Ті мешканці, що не мали власної землі, наймалися до великих фермерів регіону. Мій дідусь працював візником на фермі. Улітку він також працював на жнивах, косив сіно. Крім цього, він більше нічого не робив усе своє життя, з восьмирічного віку. Ввечері по суботах він приносив платню жінці, а вона дозволяла йому піти в неділю пограти у доміно чи випити чарочку. Він повертався п’яний, іще більш похмурий. Він бив дітей без приводу своїм картузом. Дід був жорстоким чоловіком, ніхто не насмілювався сваритися з ним. Його жінка не сміялася щодня. Ця злість була його життєвою енергією, його силою, щоб чинити опір убогості та вважати себе за чоловіка. Особливо викликало в нього лють, коли хтось із його родини захопливо читав книгу чи газету. У нього не було часу вчитися читати та писати. Рахувати він умів.
Я бачила мого дідуся лише раз, у будинку для старих, де він помер через три місяці. Мій батько провів мене за руку між двома рядами ліжок, у величезній залі, до маленького старця з сивим та кучерявим волоссям. Він дивися на мене, сміявся, був дуже люб’язний. Батько віддав йому маленьку пляшку горілки, яку він сховав у себе за пазухою.
Кожного разу,
