Майдан. Жінка - Анні Ерно

хапала поділ моєї спідниці, мацала її, начебто перевіряючи якість. Вона із силою розривала обгортку на тістечках, стискаючи щелепи. Вона розповідала про гроші, клієнтів, сміялася, закинувши голову. Вона використовувала ті жести і слова, якими користувалася все своє життя. Я не хотіла, щоб вона вмирала.

Мені треба було годувати її, доглядати її, чути її голос.

Багато разів у мене виникало бажання забрати її до себе, займатися тільки нею, але незабаром я усвідомлювала, що я на це не здатна. (Мене обтяжувало почуття провини за те, що я оселила її там, навіть якщо, як казали люди, «у мене не було іншого виходу».)

Вона провела там іще одну зиму. У неділю, після Великодня, я прийшла провідати її й принесла форситії. Надворі було холодно і похмуро. Вона сиділа в їдальні з іншими жінками. Працював телевізор. Коли я підійшла до неї, вона всміхнулася мені. Я покотила її крісло до її кімнати. Поставила гілочки форситій у вазу. Я присіла біля неї й почала годувати шоколадом. На ноги їй надягли коричневі вовняні шкарпетки, блузку, занадто коротку для неї, яка не прикривала її схудлі стегна. Я помила їй руки, рот, шкіра її була вологою. У якийсь момент вона спробувала схопити гілочку форситії. Пізніше я знову привезла її до їдальні, де по телевізору йшла програма Жака Мартена «Школа вболівальників». Я поцілувала її та попрямувала до ліфта. Наступного дня вона померла.

У наступні тижні я згадувала цю неділю, коли вона ще була жива, її коричневі шкарпетки, форситії, її жести, її посмішку, коли я з нею прощалася, потім понеділок, коли вона померла, не прокинувшись у своїй постелі. Мені ніяк не вдавалося зв’язати події цих двох днів.

Але тепер усе зв’язалося.

Кінець лютого, часто іде дощ, теплішає. Сьогодні ввечері я повернулася в пансіонат після занять. З боку паркінгу будинок мені здався світлішим, майже привітним. У вікні кімнати, де мешкала моя мати, горіло світло. Для мене це було дивним: «Хтось зайняв її місце». Я також подумала, що, можливо, одного дня, в двадцять першому столітті, і я можу опинитися серед тих жінок, які сидять, чекаючи обіду, складаючи й розкладаючи серветки, у цьому або в будь-якому іншому притулку.

Протягом десяти місяців, поки я писала книжку, я бачила її уві сні майже щодня. Одного разу мені приснилося, що я лежу посеред ріки, між двох джерел. З мого живота, з моїх статевих органів без волосся, як у маленької дівчинки, виходили волокнисті рослини, мокрі, вони пливли за течією. Це були не тільки мої статеві органи, але й моєї матері теж.

Часом мені здавалося, що я живу тоді, коли вона ще мешкала в моєму будинку, перед її від’їздом до лікарні. Я повністю усвідомлювала, що вона померла, та мені здавалося, що вона от-от спуститься сходами, влаштується зі своєю коробкою для шиття у вітальні. Це відчуття, де ілюзорна присутність моєї матері була більш сильною, ніж її реальна відсутність, без сумніву, перша ознака того, що я почала її забувати.

Я перечитала перші сторінки цієї книжки. Здивувалася, що вже не можу пригадати деякі деталі: службовця моргу, який збирався комусь зателефонувати, поки ми чекали, напис на стіні супермаркету.

Минуло вже кілька тижнів, як одна з моїх тіток сказала мені, що мої батьки, на початку їхніх стосунків, призначали побачення в кабінетах заводу. Тепер, коли моя мати мертва, я не хотіла б знати нічого більше за те, що я вже пізнала при її житті.

Її образ знову стає таким, як я уявляла її ще зовсім маленькою, широка біла хмара наді мною.

Вона померла за тиждень до смерті Симони де Бовуар.[2]

Вона воліла віддавати, а не брати. Хіба написати про неї не є одним зі способів дарувати?

Ця книжка — це не біографія, це також не роман, соціологія або історія. Треба було, щоб моя мати, породжена у владному середовищі, яке вона бажала покинути, стала історією, щоб я почувала себе менш самотньою та фальшивою у світі, де панують слова й ідеї, куди я потрапила завдяки її волі.

Я більше не почую її голосу. Це вона, її слова, її руки, її жести, її манера сміятися та ходити з’єднали жінку, якою я стала, і дитину, якою я була. Я втратила останній зв’язок зі світом, у якому народилася.

Неділя, 20 квітня 1986 — 26 лютого 1987 р.

Примітки

1

Однак не можна говорити тільки про минулий час. Газета «Лє Монд» від 17 червня 1986 р. писала про регіон моєї матері, Верхню Нормандію: «Запізніле введення шкільного навчання, що ніколи не було задовільним, незважаючи на вжиті поліпшення продовжує приносити свої плоди (…).. Щороку 7000 молодих юнаків і дівчат закінчують школу, не маючи ніякої освіти. Вихідці „з нижчих прошарків суспільства“, вони не можуть претендувати на курси для придбання професії. Половина з них, за словами педагогів, не „можуть прочитати запропоновані їм дві сторінки тексту“».

2

Симона де Бовуар (1908–1986) — французька письменниця, дружина Ж.-П. Сартра.