Майдан. Жінка - Анні Ерно
Їй не подобалося спостерігати, як я дорослішаю, коли вона бачила мене роздягненою, здавалося, моє тіло викликає в неї відразу. Без сумніву, груди, округлість стегон означали загрозу, що я забуду про навчання і буду думати тільки про хлопчиків. Вона намагалася зберегти в мені дитину, говорячи, що мені тринадцять за тиждень до мого чотирнадцятиліття, змушувала мене носити плісировані спідниці, короткі шкарпетки і туфлі без підборів. До вісімнадцяти років усі наші сварки оберталися навколо заборони вийти погуляти, вибору одягу (її постійні докори, що я виходжу на вулицю напівроздягнена, мені потрібно «тепліше вдягатися»). Вона шаленіла, споглядаючи мене: «Ти ВСЕ-ТАКИ не вийдеш на вулицю в такому вигляді» (у цій сукні, з такою зачіскою і т. д.), хоча на мій погляд усе було нормально. Ми обидві знали, за які доводи тримаємося: вона — за моє бажання подобатися хлопчикам, я — за її настирливу ідею, що я «накличу на себе лихо», тобто пересплю невідомо з ким і завагітнію.
Іноді мені здавалося, що я залишуся байдужою до її смерті.
Упродовж написання книги мені пригадується то «гарна», то «погана» мати. Щоб уникнути цього вагання між поганими і гарними спогадами із найглибшого мого дитинства, я намагаюсь абстрагуватися та описувати все, начебто мова йде про чиюсь, чужу матір, і не про мене, а про іншу дівчинку. Я намагаюся писати якомога нейтральніш, але деякі її вислови та ідеї («ти накличеш на себе лихо!», «відмова від тіла й сексуальності», наприклад) не дають мені писати від імені інших, абстрактних осіб. У моменти таких спогадів я почуваю ту ж зневіру, що й у шістнадцять років, і порівнюю свою матір із тими африканськими жінками, що тримають руки своєї дочки за спиною, в той час як баба відрізає їй клітор.
Вона перестала бути для мене прикладом. Мені подобалися жіночні образи з «Еко де ля Мод», яким відповідали мами моїх однокласниць — буржуа з пансіону: стрункі, стримані, що вміють смачно готувати й називають своїх дочок «дорогенька». Мені здавалося, що моя мати занадто яскрава. Я відводила погляд, коли вона намагалася відкоркувати пляшку, тримаючи її між ніг. Чим частіше я помічала, що я на неї дуже схожа, тим більше соромилась її різких манер у розмові та поведінці. Я робила їй зауваження, намагалася не з’являтися з нею в людних місцях. І зрозуміла, що між бажанням бути освіченою людиною і бути нею лежить прірва. Моїй матері необхідно було пошукати в словнику, щоб сказати, хто такий Ван Гог, їй відомі тільки імена великих письменників. Вона не знала перебігу моїх занять. Я її занадто любила, щоб ображатися на неї за це, так само як і на мого батька за те, що він не міг мене супроводжувати скрізь, залишивши сам на сам зі школою, із друзями в бібліотеці, спорядивши тільки багажем свого нетерпіння та підозри — «хоч ким би і де б ти була, ти мусиш старанно вчитися…»
Ми звертались одна до одної різким тоном за будь-яких обставин. Я відмовлялася мовчки приймати її спроби відродити колишню співдружність («мамі можна все розповісти»), неможливу відтепер: якщо я розповідала їй про щось, що не мало відношення до навчання (подорожі, спорт, вечірки), або ми обговорювали політику (війну в Алжирі), спочатку вона слухала мене з інтересом, а потім різко переривала — «досить забивати собі голову дурницями, подумай про школу».
Я перестала боятися не додержувати правил пристойності, релігійних звичаїв, почала нехтувати гроші. Я переписувала поеми Рембо і Превера на обкладинку зошитів, я наклеювала фото Джеймса Діна, я слухала «Недобру славу» Брасанса, я нудьгувала. Я переживала революцію підлітка в романтичному ключі, начебто мої батьки були буржуа.
Я перейнялася думками невизнаних майстрів. Для моєї матері «повстати» означало тільки відмовитися від бідності, а для цього необхідно працювати, заробляти гроші та стати не гіршою за інших. Звідси докори й гіркота, що я її більше не розумію, так само як вона не розуміла мою поведінку: «Якби тобі довелося працювати на заводі з дванадцяти років, ти б не була такою. Ти не цінуєш свого благополуччя». А також часті гнівні випади в мій бік: «У пансіоні все гаразд, а це коштує також дорого, як і все інше».
Подеколи я перетворювалася для неї на класового ворога.
Я мріяла поїхати з дому. Вона погодилася відпустити мене до ліцею в Руані, потім у Лондон. Вона готова була піти на будь-які жертви, аби тільки моє життя склалося більш щасливо, ніж її, навіть якщо для цього необхідно було розлучитися. Позбувшись її догляду, я поринула в усе те, що вона мені забороняла, я об’їдалася солодощами, потім тижнями нічого не їла, довівши себе до непритомності, так починалося моє вільне життя. Я забула наші конфлікти. Я вчилася на філологічному факультеті, я малювала собі її облагороджений образ, без крику, без різкості. Я була впевнена в її любові й у цій несправедливості: вона подавала картоплю та молоко з ранку до вечора, щоб у мене була можливість сидіти за цією партою та слухати лекції про Платона.
Я була рада знову її побачити, але вона за мною не сумувала. Я поверталася до неї, коли була нещасна в любові, але про це не могла їй розповісти, навіть тепер, коли вона часто пошепки довіряла мені чужі таємниці про тривалі зустрічі або передчасні пологи якоїсь жінки: було зрозуміло, що в моєму віці вже можна розмовляти про такі речі, та вважалося, що мене це ніколи не торкнеться.
Коли я приїздила, вона стояла за прилавком. Відвідувачі оберталися. Вона трохи червоніла й усміхалася. Ми обіймалися на кухні, як тільки виходив останній клієнт. Питання про дорогу, навчання та «дай мені свої речі, я виперу», «я зберегла всі газети із часу твого від’їзду». Між нами була та ввічливість, майже боязкість людей, які не живуть разом. Протягом довгих років нас зв’язували тільки мої повернення.
Мій батько переніс операцію на шлунку. Він швидко втомлювався, і в нього не було більше сил піднімати важкі коробки. Вона займалася цим і працювала за двох без нарікань, майже із задоволенням. Відколи я поїхала, вони менше лаялися, вона часто підходила до нього, ніжно називала «татусем», дивилася крізь пальці на деякі його звички, на паління, «не будемо позбавляти його цього маленького задоволення». Улітку,
