Майдан. Жінка - Анні Ерно

Відвідувачі сходилися на тому, що вона все ще була гарною жінкою. Завжди доглянуте пофарбоване волосся, високі підбори, та з’явився пушок на підборідді, який вона тайкома виводила, окуляри з подвійними лінзами. (Батько спостерігав за цими ознаками старіння, що наздогнали її в цьому віці, хоча вона була молодшою за нього.) Вона більше не вдягала легкі сукні яскравих кольорів, а одягала тільки костюми чорних і сірих тонів, навіть улітку. Щоб їй було зручніше, вона не заправляла блузку в спідницю.

До двадцяти років я думала, що саме я стала причиною її старіння.

Ніхто не знав, що я пишу про неї. Але я скоріше не пишу про неї, а проживаю з нею той час, буваю в тих місцях, де бувала вона при житті. Кілька разів, у будинку, я натикалася на речі, що колись належали їй, позавчора на її наперсток, який вона завжди надягала на палець, покалічений верстатом на канатному виробництві. І відразу мене наповнили спогади про її смерть, я усвідомила, що їй уже тут ніколи не побувати. У таких обставинах «видати» книжку значило остаточно усвідомити її смерть. Бажання послати подалі всіх тих, хто запитував із посмішкою, «коли вийде ваша наступна книжка?».

Навіть мешкаючи далеко від неї, я все ще належала їй, тому що я не була заміжня. Родині, відвідувачам, які розпитували її про мене, вона відповідала: «У неї все ще попереду, які її роки для заміжжя, — і скрикувала, — я не тримаю її. Це життя — мати родину та дітей». Вона затремтіла і почервоніла, коли влітку я сказала їй про свої наміри вийти заміж за студента, що вчиться на дипломата в Бордо, вона шукала перешкоди, висловлюючи недовірливість селянки, хоча вважала, що давно залишила таку поведінку позаду: «Цей хлопець не з наших країв». Потім, побувавши в маленькому містечку, де йшла підготовка до весілля, вона заспокоїлась і навіть здавалася задоволеною, вона не могла сказати, що я виходжу за «робітника». Каструлі та ложки, підготовка до «великого дня», пізніше турботи про дітей об’єднали нас, утворивши нову форму злагоди. Крім цих турбот, між нами більше нічого не було.

У мене й у мого чоловіка був однаковий рівень освіти, ми обговорювали Сартра і питання свободи, ми ходили на «Авентуру» Антоніоні, у нас були однакові ліві погляди у політиці, але ми не були вихідцями одного суспільства. Його батьки не були багатіями, але вчилися в університеті, могли підтримати будь-яку розмову, грали в бридж. Мати мого чоловіка, ровесниця моєї матері, була сухорлява, із гладенькою шкірою на обличчі, з доглянутими руками. Вона вміла грати на піаніно з листа будь-які ноти та вміла «приймати гостей» (тип жінок, яких можна побачити в мильних операх, їй п’ятдесят, на шовковій блузі ряд перлин, «чудово простодушна»).

Стосовно цього світу, моя мати розривалася між захопленням, яке викликали в неї гарна освіта, елегантність і культура, між гордістю, що її дочка стала частиною цього світу, й острахом, що вона не така, острахом помилитися, не бути такою ввічливою. Її міра негідності, частку якої вона перенесла й на мене (можливо, потрібно було ще одне покоління, щоб стерти такі забобони), полягає в цій фразі, що вона сказала мені напередодні весілля: «Добре господарюй, не вистачало, щоб тебе відправили назад». А через кілька років казала про мою свекруху: «Видно, що ця жінка вихована не так, як ми».

Вважаючи, що її не будуть любити як таку, вона сподівалася, що її полюблять за те, що вона дає. Вона хотіла нам допомогти грішми в останній рік навчання, пізніше завжди цікавилася, що б ми бажали мати. Родина чоловіка мала гумор, оригінальність, вони не брали на себе ніяких інших зобов’язань.

Ми виїхали в Бордо, потім в Аннесі, де мій чоловік дістав посаду адміністративного працівника. Розриваючись між заняттями в ліцеї, який був за сорок кілометрів у горах, дитиною та кухнею, я у свою чергу перетворилася на жінку, що їй бракує часу. Я зовсім забула про свою матір, вона була так само далеко, як і моє життя до весілля. Я коротко відповідала на листи, які вона нам надсилала кожні два тижні, і які незмінно починалися з «мої дорогі діти», і в яких вона постійно скаржилася, що так далеко, що не може нам допомогти. Я бачила її двічі на рік, кілька днів улітку. Я описувала їй Аннесі, квартиру, лижну станцію. З моїм батьком вони говорили: «Ви щасливі, і це головне». Коли я залишалася з нею сам на сам, вона чекала від мене розповіді про мого чоловіка і наші з ним стосунки і залишалася розчарована моїм мовчанням на питання, які, напевно, постійно в неї виникали, «чи зробив він її щасливою?»

1967 року мій батько помер через чотири дні після інфаркту. Я не можу описувати ці моменти ще раз, тому що вже описала все у своїй іншій книзі, а це значить, що не буде іншої розповіді з іншими словами та іншою побудовою фраз. Скажу тільки, що я знову бачу матір, яка обмиває тіло мого батька після смерті, одягає його в чисту сорочку, його вихідний костюм. У той же час вона казала йому ласкаві слова, начебто заколисуючи дитину, яку купала й укладала спати. Бачачи її такою, я подумала, що вона завжди знала, що він помре раніше за неї. У перший вечір вона лягла спати поруч із ним. Поки його не віднесли службовці похоронного бюро, вона піднімалася в кімнату провідати його між двома відвідувачами, як вона робила це протягом чотирьох днів його хвороби.

Після похорону вона здавалась утомленою та смутною, казала мені: «Це важко — втрачати супутника життя». Вона продовжувала займатися торгівлею, як і раніше. (У якійсь газеті я прочитала: «Розпач — це розкіш». Книжка, на яку в мене є час і яку є можливість написати, відколи я втратила матір, без сумнівів, теж перетворилася на розкіш.)

Вона більше стала спілкуватися з родиною, годинами розмовляла з молодими жінками в крамниці, пізніше зачиняла кафе, де часто збиралася молодь. Вона багато їла, знову погладшала, стала балакучою, відвертою, немов молода дівчина, розповідаючи мені, що до неї залицяються два вдівці. У травні 68-го вона кричала мені по телефону: «У нас теж передбачаються зміни!» А