Майдан. Жінка - Анні Ерно
Через три місяці вони пожвавішали, батько знову став хазяїном напівсільського кафе у кварталі, що пощадила війна, осторонь від центру. Лише маленька кухонька, на поверсі одна кімната і дві мансарди, щоб було де спати та їсти не на очах у клієнтів. Але був також великий двір, ангари для зберігання дров, сіна й соломи, прес, і найважливіше — клієнти, що платили зверху. Пораючись у кафе, мій батько стежив також за своїм садом, розводив курей і кролів, робив сидр, який він продавав. Після того як він був робітником двадцять років, він знову повертався до життя напівселянина. Мати займалася бакалією, замовленнями та бухгалтерією, була хазяйкою грошей. Мало-помалу вони досягли становища більш високого, ніж робітничий клас, що їх оточував. Наприклад, їм вдалося стати власниками торговельного майданчика й суміжного з ним маленького низького будиночка.
У перші роки клієнти з Лілєбона цілими родинами приїздили на машині відвідувати моїх батьків улітку. Були обійми та сльози. Ставили поряд столи в кафе, учиняли бенкет, співали пісень і згадували часи окупації. Вони перестали приїздити на початку п’ятдесятих. Вона казала: «Це минуле, потрібно жити майбутнім».
Її образ між сорока й сорока шістьма роками: зимовий ранок, вона насмілилась увійти в клас, аби вимагати у вчительки пошукати мій шарф, який я забула в туалеті і який дорого коштував (я теж знала його вартість); літо, на березі моря, вона збирає мідії у Вель-лє-Роз зі своєю невісткою, молодшою за віком. Її сукня, бузкова в чорну смужку, підібрана і зав’язана спереду. Багато разів вони ходили випити аперитиву і посмакувати тістечками у кафе, влаштованому в бараках біля пляжу, вони постійно сміялися; у церкві, вона голосно співала гімн Діві «Одного разу я побачу її на небі, на небі». Це викликало в мене бажання плакати, і я її ненавиділа за це; у неї були сукні яскравих кольорів і чорний жіночий костюм, вона читала «Конфіданс» і «Петіт Еко де ля Мод». Вона кидала свої серветки, заплямовані кров’ю, в кут на горищі, до вівторка, коли передбачалося прання; коли я довго на неї дивилася, вона дратувалася, «ти хочеш мене купити?»; по неділях, опівдні, вона лягала спати в білизні й панчохах. Вона дозволяла мені забиратися до неї в постіль. Вона швидко засинала, а я читала, притулившись до її спини; на банкеті з нагоди першого причастя вона напилась і її знудило мало не на мене. Після цього на будь-якому святі я спостерігала за її рукою, в якій вона тримала келих, і щосили бажала, щоб вона не пила.
Вона стала дуже сильною, важила вісімдесят дев’ять кілограмів. Вона багато їла, у кишенях її блузки завжди можна було знайти шматочки цукру. Щоб схуднути, вона купила крадькома від батька спеціальні таблетки в аптеці в Руані. Вона утримувалася від хліба й олії, та втратила всього лише десять кілограмів.
Вона грюкала дверима, стукала стільцями, перевертаючи їх на столи, щоб підмести підлогу. Все, що вона робила, вона робила гучно. Було відчуття, що вона не ставить предмети, а кидає їх.
По ній одразу ж було видно, коли щось викликало її незадоволення. У родині вона висловлювала все, що думає, в різких виразах. Вона називала мене потворою, замазурою, поганим дівчиськом або просто «неприємною». Вона могла мене вдарити, постійно давала мені ляпаса, іноді могла навіть дати штурхана у спину («я її коли-небудь уб’ю!»), а через п’ять хвилин притискала мене до себе і називала «лялечкою».
Вона дарувала мені іграшки та книжки з найменшої нагоди, чи то свято, хвороба, вихід у місто. Вона водила мене до дантиста, фахівців із бронхів, вона любила купувати мені гарне взуття, теплі речі, все необхідне для школи, все, що рекомендувала вчителька (мене відправили в приватну, не громадську школу). А якщо я раптом зауважувала, що в мого однокласника є щось особливе, вона запитувала мене, чи хочу я таку саму річ: «Я не хочу, щоб ти була гірша за інших». Її найбільше бажання було дати мені все те, чого не мала вона. Але для неї це означало більше працювати, більше заощаджувати на іншому. Така турбота про щастя дітей при нинішній системі освіти коштувала недешево, вона не могла стриматися й іноді констатувала: «Ти нам дорого обходишся» або: «Маючи все, що в тебе є, ти й досі нещаслива?!»
Я намагаюся розглядати жорстокість, напад ніжності, докори моєї матері не тільки як персональні риси її характеру, але й розглянути ці риси в обставинах її історії та соціального стану. Така манера опису, що мені здається вірною для пошуку правди, допомагає мені вийти із самотності й мороку особистих спогадів і відкрити нове, більш загальне значення. Але я почуваю, як щось усередині в мене пручається, намагаючись зберегти образ моєї матері найбільш емоційним — пристрасть і сльози.
Вона була «торговельною ненькою», тобто вона належала насамперед клієнтам, які нас «годували». Було заборонено заважати їй, коли вона обслуговувала відвідувача (треба було чекати за дверима, що відокремлювали кухню від крамниці, щоб запитати дозволу піти погуляти або попросити нитки для вишивання тощо). Якщо вона чула шум, вона раптово з’являлася, мовчки давала ляпаса і поверталася до відвідувача. Дуже рано вона привчила мене до правил поведінки із клієнтами — вітатися чітко і голосно, не їсти, не сперечатись у них на очах, нікого не критикувати, незважаючи на зовнішню доброзичливість і прихильність, ніколи не вірити в те, що вони говорять, непомітно стежити за ними, коли вони залишаються в крамниці наодинці. У неї було два обличчя, одне для нас, інше для клієнтів. По дзвінку вона виходила на сцену, всміхалася, спокійно відповідала на ритуальні запитання про здоров’я, як почуваються діти, як сад. Але при поверненні на кухню посмішка сходила з її обличчя, мить вона стояла мовчки, знеможена роллю, де була радість, але також і гіркота від того, що доводилося докладати стільки зусиль заради людей, які, на її думку, були готові покинути її, якщо «знайдуть більш дешеві ціни». Це була мати, яку знали всі, зрештою, вона була публічною людиною. У пансіоні, коли мене викликали
