Майдан. Жінка - Анні Ерно

Моя родина не захотіла, щоб я виїхала не попоївши. Сестра моєї матері передбачила поминальну вечерю в ресторані. Я залишилася, мені здавалося, що це ще одна справа, яку я могла для неї зробити. Обслуговування було млявим, ми говорили про роботу, про дітей, кілька разів про мою матір. Мені казали: «Добре, що вона не прожила в такому стані багато років». Для всіх було краще, що вона померла. Це всього лише вислів, упевненість, яку я не розуміла. Я повернулася в паризький регіон увечері. Дійсно все було скінчено.

Наступного тижня траплялося, що я починала плакати, сама не знаючи чому. Прокидаючись я розуміла, що моя мати померла. Я погано відходила від важких снів, яких зовсім не пам’ятала, крім того, що вона там була присутня, але мертва. Я нічого не могла робити, не виходила з будинку навіть для того, щоб зробити насущні справи, зробити покупки, приготувати їжу, віднести білизну до пральні. Часто я забувала, в якому порядку що потрібно робити, я стояла перед чищеними овочами, не розуміючи, що треба робити далі, і, тільки зробивши над собою зусилля, розуміла, що їх потрібно помити. Я не могла читати. Якось я зійшла сходами в підвал, там стояла валіза моєї матері, де були її портмоне, літня сумка, шийні хустки. Я знесилено стояла перед розкритою валізою. Але гірш за все мені було на вулиці, у місті. Я їхала автомобілем і раптом подумала: «Адже вона вже ніде не зможе побувати». Я більше не розуміла звичну поведінку людей, і увага, з якою вони вибирали той або інший шматок м’яса в м’ясній крамниці, викликала у мене відразу.

Поступово цей стан почав минати. Дощова і холодна погода, як на початку того місяця, коли моя мати була ще жива, була мені приємною. І моменти порожнечі, щораз, коли я казала собі «вже не варто…» або «мені більше не потрібно…» (зробити для неї то одне, то інше). Основна думка: це перша весна, яку вона не побачить. (Можна відчути силу звичайних фраз, навіть кліше.)

Завтра буде три тижні, як її поховали. Тільки позавчора я спромоглася подолати страх і вивести вгорі на білому аркуші паперу початок книги, ні, скоріше початок листа комусь, «моя мати померла». Я також змогла подивитись її фотографії. На одній, на березі Сени, вона сиділа, склавши руки. Чорно-біле фото, але я так і бачила її руде волосся, полиски її костюма з чорної альпаки.

Я збиралася продовжити лист про мою матір. Вона була єдиною жінкою, яка дійсно щось для мене значила, та от уже два роки, як вона стала несамовитою. Можливо, мені краще було б почекати, поки течія мого життя віднесе її хворобу й смерть, як це було з іншими подіями, смерть мого батька, розставання з чоловіком, потрібно було збільшити часову відстань, що полегшує аналізувати спогади. Але в той момент я не здатна була робити чогось іншого.

Для мене це непросте завдання. Як на мене, у мами не було історії. Вона завжди була тут. Мій перший порив, коли я заговорюю про неї, — це помістити її в образ без прив’язки до часу: «вона була запальна», «це жінка, в руках якої все горіло», у пам’яті безладно виникають сцени з її участю. При згадці про неї в моїй уяві виник образ жінки, яку я побачила через кілька днів уві сні, я знову бачила її живою, жінку без певного віку, у напруженій обстановці, схожій на фільм жахів. Я бажала б зрозуміти жінку, що існувала поза мною, реальну жінку, що народилася в сільському кварталі маленького містечка в Нормандії і померла у відділенні геріатрії в лікарні паризького округу. Те, що я сподіваюся написати, безумовно перебуває на стику сімейних спогадів і суспільних думок, на стику легенди й історії. Мій задум має скоріше літературний характер, тому іцо йдеться про те, щоб пошукати правду про мою матір і досягти цього, можливо, тільки за допомогою слів. (Тобто ні фотографії, ні мої спогади, ні свідчення сім’ї не можуть надати цієї правди.) Але я бажаю залишитись у певному сенсі й поза літературою.

Івето — це холодне місто, побудоване на плато, яке обвівають вітри, між Руаном та Гавром. На початку сторіччя воно було торговельним й адміністративним центром сільськогосподарського регіону, ним керували великі власники. Мій дідусь, візник на фермі, моя бабуся, ткаля вдома, оселилися тут через декілька років після одруження. Обоє були уродженцями сусіднього селища, за три кілометри від Івето. Вони орендували маленький низький будиночок із двором, з одного боку якого проходила залізниця, а периферія була в сільській зоні з неясними межами, десь між останніми привокзальними кафе і першими полями рапсу. Моя мати народилася там, 1906 року, четвертою з шести дітей. (Вона з гордістю казала: «Я народилася не в селі».)

Четверо із шести дітей за все життя так і не залишили Івето, моя мама провела там три чверті свого життя. Вони наблизилися до центру, але ніколи там не мешкали. «Виходили в місто», на месу, купити м’яса, відправити пошту. Нині моя кузина має житло в центрі, на перехресті вулиці Національ, 15, де вдень і вночі їздять вантажні машини. Вона дає снодійне своєму коту, в такий спосіб заважаючи йому виходити на вулицю, щоб його не задавила машина. Квартал, де моя мати провела своє дитинство, тепер має попит серед багатих людей завдяки спокійній атмосфері та стародавнім будинкам.

Моя бабуся диктувала правила і стежила за «дресируванням» своїх дітей за допомогою крику та ляпасів. Вона цілком віддавалася роботі, була в цьому невибаглива, їй не потрібно було ніякого відпочинку, окрім паузи для читання фейлетонів. Вона вміла складати листи і, здобувши диплом у кантоні, могла б стати вчителькою початкової школи. Але батьки не дозволили їй виїхати із села. Вони були впевнені, що розлука з родиною — це джерело нещасть. (Нормандською мовою «честолюбство» означає біль розлуки, навіть собака може вмерти від честолюбства.) Щоб зрозуміти цю історію, про яку я чула в одинадцять років, довелося пригадати всі фрази, що починались зі слів «у наш час»: у наш час до школи не ходили, як тепер, у наш час слухалися батьків і т. ін.

Вона добре господарювала, вкладаючи мінімум грошей, їй удавалося нагодувати й одягти