Майдан. Жінка - Анні Ерно

цікавився всім, що стосувалося моїх подруг. Він дуже хвилювався через страви на обід: «Чи їсть помідори мадемуазель Женев’єв?» Коли мене приймала родина однієї із цих подруг, я не відчувала нічого особливого, вони залишалися самі собою і нічого не міняли в стилі свого життя з моїм приїздом. Я увійшла в цей світ, в якому немає страху перед чужим поглядом та який був для мене відкритий тому, що я забула свої колишні звички, манери та смаки. Мій батько вважав за честь та за свято кожний візит моїх подруг, для котрих це була банальна зустріч. Він поводився таким чином, що мимоволі виявляв своє нижче становище, наприклад кажучи: «Добридень, мсьє, як справи?»

Якось він сказав мені з гордим поглядом: «Я ніколи не змушу тебе почервоніти».

Наприкінці літа я привела в дім студента, який вивчав політичне право. Того, з яким я зустрічалась. Урочистий ритуал було проведено, перш ніж дозволити ввійти в родину, ритуал, який ніколи не виконували в жодній іншій родині його кола, де друзі та подруги приходили й покидали родини дуже вільно та запросто. Для зустрічі з цим хлопцем він вдягнув краватку, змінив свій комбінезон на ошатні штани. Він радів, поводився так, начебто мій майбутній чоловік був його сином, передчував, що матиме співтовариша та співучасника, який розділить із ним його погляди. Він показав йому свій садочок, гараж, який він збудував сам, своїми руками. Він розповідав про все, що вміє робити, сподіваючись, що чоловік, який кохає його дочку, зможе оцінити всі його старання. А хлопцеві достатньо було бути лише добре вихованим, цю якість мої батьки вважали найважливішою, їм здавалося, що це складне завдання. Вони задовольнялись і тим, що він уже не робітник, сміливий і не п’є. Вони були переконані, що знання та гарні манери були чимось внутрішнім, уродженим. Здійснилося те, чого вони, можливо, чекали роками, зникла турбота. Тепер вони були впевнені, що я не вийду аби за кого чи не стану неврівноваженою. Батько волів оддати нам свої відкладені гроші, таким чином допомогою молодій родині компенсувати різницю між своїм станом та станом родини другої сторони. «Нам майже нічого не потрібно».

За весільним обідом у ресторані з видом на Сену він сидів, трохи відкинувши голову назад, тримаючи руки на серветці, яку він поклав собі на коліна, і трохи посміхався, як це роблять тоді, коли втомилися від чекання страви. Але ця посмішка говорила також про його вдоволеність тим, що відбувається сьогодні, та усіма, хто був присутній на святі. Він був одягнений у блакитний костюм, який шив на замовлення, в білу сорочку з гудзиками на манжетах. Образ із минулого. Я повернула голову до нього посеред свята, мені здалося, що йому не весело.

Потім він майже не бачив нас.

Ми мешкали в туристичному місті в Альпах, куди мого чоловіка було призначено на адміністративну посаду. Ми оббили стіни джутовою тканиною, ми пили віскі та аперитив, ми слухали панораму старих мелодій по радіо. Три місяці ввічливості із консьєржкою. Я поринула в той світ, у якому щось інше існувало тільки для прикраси. Мати писала, що ми можемо приїхати відпочити вдома. Вона не насмілювалася написати, щоб ми приїхали їх навідати. Я приїздила сама, приховуючи справжні причини байдужості з боку їхнього зятя, деякі приватні причини, що існували між мною та чоловіком. Як йому, чоловіку, що народився в буржуазній родині, де всі мають дипломи, що постійно «іронізував», як йому могла сподобатися компанія простих людей, ввічливість яких (її він, до речі, поважав) ніколи не зможе компенсувати єдину в його очах річ: духовну розмову. Наприклад, у його родині, коли розбивалася склянка, хтось кричав: «Не торкайтеся, вона розбилася вщент!» (Вірш Салі Прюдом.)

Саме мати завжди чекала на мене біля виходу з вокзалу, поки я зійду з паризького поїзда. Вона завжди вихоплювала валізу з моїх рук: «Вона заважка для тебе, ти не звикла». В бакалії завжди були один або два клієнти, що їх батько покидав на хвилину, аби поцілувати та обійняти мене, але з якоюсь різкістю. Я розташовувалася на кухні, сідала на стілець, а вони дивилися на мене стоячи: вона, опираючись на сходи, він — біля відчинених дверей у кафе. У цей час сонце освітлювало столи, склянки на прилавку, клієнта, що прислухався до нас. Вдалині від дому я очищалася від манер моїх батьків, їхніх жестів та висловів. Я знову чула їхнє «ця» замість «вона», слухала, як вони голосно розмовляють. Я знов побачила їх такими, якими вони завжди були, без цієї «стриманості», без прагнення правильно говорити, що мені здавалося тепер природним. Але я відчувала себе чужою.

Я витягнула із сумки подарунок, який я приготувала для батька. Він його розгорнув із задоволенням. Флакон із лосьйоном після гоління. Сміх, незручність, навіщо це? Потім «я буду пахнути як кокотка». Але ж таки пообіцяв ним користуватися. Не дуже смішна сцена дурного подарунку. Як колись, у мене виникло бажання заплакати — «він ніколи не зміниться!».

Ми згадували людей із кварталу: хто повиходив заміж, хто помер, хто поїхав з І… Я розповідала про свою квартиру, про секретер часів Луї-Філіппа, крісла з червоного велюру, техніку hi-fi. Дуже коротко, вони вже не слухали. Вони виховували мене, щоб я скористалася всією тою розкішшю, якої не було у них, він був щасливий, але Данлопіло чи антикварний комод для нього було лише підтвердженням моїх успіхів, нічим іншим. Часто, щоб закінчити розмову: «Правильно робите, що користуєтесь цим».

Я ніколи не залишалася на тривалий час. Він показував мені пляшку коньяку, що він її приготував для мого чоловіка. «Нехай, іншим разом».

В І… з’явилися перші супермаркети, переманюючи клієнтів, нарешті можна було робити покупки, нічого не запитуючи у продавщиць. Але інколи вони приходили також і в маленькі крамнички, щоб купити пакетик кави, яку вони забули купити в місті, чи свіже молоко. Він почав ретельно планувати та слідкувати за продажами у крамниці. Вони розташувались у будинку, який колись придбали разом із землею, дві кухні, сховище для продуктів. Він приносив добре вино та консерви. Він тримав декілька курей, аби мати свіжі яйця. Вони приїздили навідувати нас у От-Савуа, він хвастав та був задоволений можливістю скористатися соціальною допомогою в шістдесят п’ять років. Коли повертався із лікарні, він сідав за стіл і ліпив наклейки з щасливим виглядом.

Усе більше і більше він любив життя.

Вже багато місяців минуло з моменту, коли я почала