Майдан. Жінка - Анні Ерно
Я вчилася, слухала платівки, читала, завжди у своїй кімнаті. Я виходила звідти хіба що сісти до столу. Ми їли не розмовляючи. Я ніколи не сміялася вдома. Але бувала «іронічною». Це був час, коли все, що мені подобалося, не сприймалося вдома. Потроху я увійшла у світ маленьких буржуа, відвідувала вечірки, де єдиною умовою, але, як виявилося, найважчою, було не бути дурною. Все, що ніколи не здавалося мені селюцтвом, Луї Мар’яно, романи Марі-Анн Дісмаре, Даніель Ґрей, помада та ляльки, виграні на ярмарку, що прикрашали моє ліжко своїми гарними сукнями у блискітках. Навіть ідеї мого оточення здавалися мені смішними, забобони, наприклад, «поліція нам допоможе» чи «гарний чоловік гарно працює». Всесвіт перевернувся для мене.
Я читала «справжню» літературу, я переписувала фрази, які, на мою думку, висловлювали стан моєї «душі», невиразність мого життя, як «щастя — це бог, який іде з порожніми руками…» (Анрі Реньє).
Мій тато перейшов до категорії простих людей, чи славних, чи скромних людей. Він більше не насмілювався розповідати мені про своє дитинство. Я більше не обговорювала з ним своє навчання. Лише латинь, бо він відвідував меси, він нічого не розумів і відмовлявся робити вигляд, ніби йому це цікаво, на відміну від матері. Він сердився, коли я скаржилася на роботу чи навчання. Йому не подобалися слова «вчилка» чи «директриса», навіть «бібліотіка». Та постійний страх або, можливо, БАЖАННЯ, що я не досягну успіхів.
Він нервувався, коли бачив мене із книжками, вважав, що саме через них я сиджу похмура та з поганим настроєм. Світло із-під дверей моєї кімнати говорило йому, що я нехтую своїм здоров’ям. Навчання — це змушене страждання заради того, щоб отримати більш високе становище в суспільстві та не стати робітником. Але все те, про що я йому розповідала, що було мені справді цікаво, не викликало у нього довіри. Відсутність життя в розквіті років. Йому навіть здавалося, що я нещасна.
Перед родиною, клієнтами незручність, майже сором через те, що у свої сімнадцять років я ще не заробляю собі на хліб, усі дівчата мого віку вже працювали в конторах чи на заводі, чи обслуговували клієнтів за прилавком у крамниці батьків. Він боявся, щоб мене не вважали ледаркою, а його хвальком. Ніби вибачався: «Ми ніколи її не підштовхували, це вона сама вирішила». Він завжди казав, що я добре вчуся, ніколи не казав, що я добре працюю. Працювати для нього — це працювати руками.
Навчання для нього не мало відношення до повсякденного життя. Він мив салат у воді один раз, де залишав плавати слимаків. Він був дуже незадоволений, коли я, ув останніх класах вивчаючи предмет про здоров’я та дезінфекцію, запропонувала мити салат кілька разів у чистій воді. Іншого разу він був безмежно вражений тим, що я розмовляю англійською із чоловіком, який їхав автостопом у вантажівці нашого відвідувача. Те, що я вивчила іноземну мову в школі, не відвідуючи країну, йому здавалося неймовірним.
Під той час він став нестримним, почав гніватися, нечасто, але із відтінком ненависті. Тоді згода єднала мене із матір’ю. Подолати щомісячні болі в животі, вибрати білизну, косметику. Вона супроводила мене у Руан, на вулицю Гро-Орльож, аби зробити необхідні покупки та посмакувати тістечками у Пер’є, користуючись маленькою виделкою. Вона намагалася вживати мої слова: флірт, бути асом тощо. Ми не відчували потреби у присутності батька.
За столом сварки починалися через дрібниці. Я вважала, що моє завжди зверху, бо він не вмів розмовляти. Я робила йому зауваження стосовно того, як він їв чи розмовляв. Мені було соромно за те, що я докоряла йому, бо він не міг відправити мене на канікули, я впевнена, що він бажав, аби я змінила свою поведінку. Можливо, він хотів би мати іншу доньку.
Одного разу: «Книжки, музика — це все добре для тебе. А для мене це все непотрібне, щоб жити».
Решту часу він проводив терпляче. Коли я поверталася після занять, він сидів на кухні біля дверей, які вели до кафе, і читав «Парі-Норманді», з вигнутою спиною, руки тримав обабіч газети, що лежала на столі. Він підводив голову: «Ти диви, дівчинка повернулась».
— Яка я голодна!
— Це добра хвороба. Бери, що бажаєш.
Він був щасливий хоча б із того, що міг мене нагодувати. Ми говорили одне одному ті ж самі слова, як і раніше, він спілкувався зі мною, як із маленькою дівчинкою, більше нічого.
Я гадала, що він нічого більше не міг для мене зробити. Його вислови не було чутно у залах, де розмовляли французькою, чи у класі, де вивчали філософію, чи в розмовах із подружками з класу на диванах, укритих червоним велюром. Улітку через відчинене вікно своєї кімнати я чула брязкіт лопати, якою він вирівнював землю.
Я так пишу, можливо, тому, що нам не було більше чого казати одне одному.
Замість руїн, які ми бачили, коли приїхали в І… з’явилися маленькі будівлі із сучасними крамницями, що залишались ілюмінованими всю ніч. По суботах та неділях уся молодь збиралась у центральних кварталах, аби повештатися по вулицях, поспілкуватися та подивитися телевізор у кафе. Жінки кварталу наповнювали свої кошики їжею в неділю у великих продуктових магазинах у центрі міста. Мій батько нарешті обробив фасад крамниці білою штукатуркою, неонові вогні, тепер навіть хазяї кафетерію, що чули, відкіль вітер віє, поверталися до дерев’яних нормандських фасадів, до підроблених балок та старих ламп. Вечорами заходжувалися рахувати виторг. «Вони там знаходять ті товари, яких немає у вас».
Щоразу як у І… відкривалися нові магазини, він об’їжджав їх на велосипеді.
Батькам вдавалось якось триматися на плаву. Квартал ставав пролетарським. На зміну середньому класу, що виїхав у нові будинки із ванними кімнатами, прийшли малозабезпечені люди, молоді сім'ї робітників, багатодітні родини, що очікували своє житло. «Якщо платитимуть завтра, залишитесь ні з чим». Одні старі вмирали, іншим заборонялося приходити п’яними, але приходили відвідувачі менш веселі, проте більш швидкі та які завжди платили за випивку. Тепер здавалося, що це було не кафе, а бар.
Він приїхав забрати мене із літнього табору, де я наглядала за дітьми. Мати гукала «ку-ку» здалека, і я їх одразу помітила. Батько йшов зсутулений, нахилив голову від сонця. Його вуха
