Майдан. Жінка - Анні Ерно

У листах вона писала, що їй не дають нудьгувати. Але між рядків читалася її єдина надія — мешкати зі мною. Якось, дуже боязко, «якби я переїхала до тебе, я могла б поратися по господарству».

В Аннесі я думала про неї з відчуттям провини. Ми мешкали в «великому буржуазному будинку», у нас народилася друга дитина: а вона не могла з цього скористатись і бути корисною. Я уявляла її в оточенні внуків, у комфорті, що, мені здавалося, вона має оцінити, тому що вона хотіла цього для мене. 1970 року вона продала свій заклад як окремий будинок, бо не могла знайти покупця на крамницю, і переїхала до нас.

Це був теплий січневий день. Вона приїхала після полудня, коли я була на заняттях у коледжі. Повертаючись, я побачила її в саду, на руках у неї був однорічний онук, вона стежила за тим, як переносили меблі та ящики з консервами, що залишилися в неї після закриття торгівлі. Голова її була повністю сива, вона сміялася, повна життєвої енергії. Вона гукнула мені здалеку: «Ти не спізнилася!» І раптом я пригнічено піймала себе на думці, що «тепер мені доведеться завжди мешкати з нею».

Спочатку вона була не така щаслива, як очікувала. Звичне для неї життя торгівлі день у день закінчилося, закінчився страх перед невиконаними зобов’язаннями, втома, але також закінчилося ходіння туди й назад і розмови із клієнтами, гордість за те, що вона «самостійно» заробляє гроші. Тепер вона була тільки «бабусею», у місті її ніхто не знав, і вона могла поговорити тільки з нами. Світ навколо неї різко потьмянів і став обмеженим, вона більше нічого не відчувала.

І це: жити зі своїми дітьми значить розділяти їхній стиль життя, яким вона так пишалася (вона казала родині: «У них відмінний стан!»). Це також означало, що не треба більше сушити ганчірки на радіаторі в коридорі, потрібно «дбайливо ставитися до речей» (платівки, кришталеві вази), дотримувати «гігієни» (не витирати ніс дітям своєю хусткою). Вона виявила, що ми не надавали великого значення тим речам, які для неї були важливими: різні події, злочини, катастрофи, добросусідські відносини, постійне побоювання «перешкодити» людям (її шокував наш сміх щодо її побоювань). Це було життя у світі, що з одного боку приймав її, а з другого — виштовхував. Одного разу вона гнівно вигукнула: «Я не пасую таким умовам!»

Вона не відповідала на телефонні дзвінки, навіть якщо телефон дзвонив поруч із нею, голосно стукала, перш ніж увійти в кімнату, де її зять дивився матч по телевізору, вимагала завантажувати її роботою, «якщо мені тут нема чого робити, мені залишається тільки піти», і в жартівливому тоні: «Мушу ж я відпрацьовувати своє проживання!». Коли ми залишалися сам на сам, ми з нею сварились із приводу такої поведінки, я їй дорікала, що вона навмисно принижує себе. Я розуміла, що моя мати почувала в моєму будинку ту ж незручність, яку колись почувала я в «суспільстві, кращому за нас», коли була підлітком (начебто тільки «нижчому стану» було дано страждати через цю різницю, що не мала значення для всіх інших). І, прикинувшись, що вважає себе за наймичку, вона інстинктивно пригнічувала культурне начало у своїх дітях, які читали «Лє Монд» та слухали Баха, й розвивала в них невластиві їм господарські риси, виявляючи в такий спосіб своє протистояння: хазяїна й наймички.

Вона акліматизувалася, направивши свою енергію та ентузіазм на догляд за внуками, і взяла на себе частину домашньої роботи. Вона намагалася звільнити мене від всієї фізичної роботи, жаліла про те, що змушена була залишити на мені готування та покупки, вмикання пральної машини, якою вона боялася користуватися, і те все від бажання не розділяти ту єдину ділянку, в якій вона була визнаною, де вона вміла бути корисною. Як і колись, вона була матір’ю, що відмовлялася від допомоги, також докоряла мені, якщо бачила, що я роблю щось своїми руками, «залиш це, краще займися собою» (що означало вчити уроки, коли мені було десять років, а тепер готуватися до лекцій, духовно розвиватися).

І знову ми розмовляли з нею в тім дратівливім і незадоволенім тоні, чуючи який може помилково здатися, що ми постійно сваримось і що мати та дочка не знаходять спільної мови.

Вона обожнювала внуків і присвячувала їм усю себе до останку. У другій половині дня вона виходила гуляти в місто з малям у колясці. Вона заходила до церкви, кілька годин проводила на ярмарку, вешталася старими кварталами міста й поверталася тільки пізно ввечері. Улітку вона піднімалась із двома внуками на пагорб Старого міста, гуляла з ними на березі озера, задовольняла всі їхні примхи, купуючи цукерки, морозиво, катала їх на каруселі. Сидячи на лаві, вона зав’язувала знайомства з людьми, з якими потім часто зустрічалася, вона розмовляла з булочницею на нашій вулиці, вона знову відтворювала собі свій світ.

Вона читала «Лє Монд» і «Лє Нувель Обсерватер», вона ходила до подруги «на чай» (сміючись вона казала: «Мені він не подобається, але я їй нічого не кажу!»), вона цікавилась античністю («мабуть, це являє собою цінність»). Тепер вона не лаялася, вона намагалась «акуратно» поводитись із предметами, коротше кажучи, вона «стежила за собою», лаючи саму себе за різкість. Горда, що хоч із запізненням, але зуміла виховати в собі прекрасні манери «внутрішнього світу», яким жінки-буржуа її покоління навчалися ще змолоду.

Вона більше не носила чорні кольори, а тільки світлі тони.

На фото, зробленому у вересні 1971 року, вона стоїть сяюча, абсолютно сива, схудла, у блузці від Родьє з набивним малюнком. Вона обіймає за плечі внуків, які стоять перед нею. Її руки такі ж великі та вигнуті, як і на весільній фотографії.

У середині сімдесятих років вона переїхала з нами в паризький регіон, у нове місто з новими будівлями, куди мій чоловік був призначений на більш високий пост. Ми мешкали в особняку нового котеджного містечка, посеред рівнини. Магазини і школи були за два кілометри від будинку. Ми бачили жителів тільки вечорами. Під час уїк-енду вони мили машини та заносили речі до гаража. Це було місце з нечіткими межами, без особливого контролю, де кожний відчував себе немов на плаву, зі своїми особистими думками й почуттями.

Вона так і не звикла жити