Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан

Його дихання зливається з моїм. Я більше не відчуваю власного тіла. Натомість є величне злиття, ніби я була єдиною краплею в океані й тепер нарешті піддалася, щоб він мене поглинув. Є щось прекрасне, навіть героїчне в тому, щоб дозволити іншій людині дивитися на тебе. На очах у Нельсона я ладна була б рятувати цілі життя.

— А ти? — голос Нельсона ніжний і відвертий. — Чому ти насправді не хочеш поїхати?

І тут я згадую: він не знає правди. Не знає, що я їду.

Хай яка магія тримала нас разом, вона розвіюється. «До вересня ще довго, — думаю собі. — Збрешу йому зараз і брехатиму далі аж до дня від’їзду».

Я роблю крок назад — і мені здається, що переступаю гори, долини та широченні рівнини й опиняюся на землі, куди йому не дістатися. Нельсон помічає переміну на моєму обличчі, і до нього знову повертається давня пильність. Він теж відступає й опускає руку.

Ми обоє відводимо погляди. Я видаю напружений смішок.

— Вільям — твій хороший друг, — промовляю я. — І я вдячний йому за допомогу. Але відплата, про яку він говорить, цей рівносильний спротив — усе це безглуздя.

— То, по-твоєму, краще взагалі нічого не робити?

— Я не це маю на увазі. Як на мене, Вільямові балачки — це лише вихваляння. Нас мало, а їх — багато. Ну справді, що ми можемо змінити?

Нельсон знову починає йти, але вже не дивиться на мене.

— Знаєш, Джейкобе, я думав про Нама, Лума й навіть про тебе. Натовп ледь не вбив вас із Намом і відтоді всіх тероризує. Вільям не помиляється, коли каже, що це відбувається по всій країні. Навіть якщо не поїдемо до Каліфорнії, це не означає, що ми не маємо щось робити. Ти не віриш, що воно того варте?

— Я прибув сюди проти своєї волі, Нельсоне. Це не моя батьківщина. Не мій народ. І не мій клопіт.

— Зрозуміло, — відповідає Нельсон. — Гадаю, звідси ми можемо дістатися назад до готелю.

Знаю, що розчарувала його, але я й сама обурена. Навіщо втягувати мене в те, до чого я ніколи не прагнула бути причетною?

Ми виходимо з провулку і звертаємо на порожню вулицю, яка здається мені знайомою, проте не відчувається привітною. Нельсон цього не помітив і тепер, коли ми вже далеко від театру, крокує легшою ходою. Я не женуся за ним. Щось із цією вулицею не те.

І раптом я розумію, що саме. На півдорозі вниз вулицею, сховавшись між аптекою та покинутою будівлею, стоїть храм-готель, у якому я провела свою першу ніч у Бойсе.

— Ходімо швидше, — я підбігаю, щоб наздогнати Нельсона. Хочу покинути цю місцину й більше ніколи сюди не повертатися. Коли ми проходимо повз, я опускаю очі, не дивлюся на затишне світло свічок на вікнах і бурмотіння китайців усередині. «У такому місці маєш почуватись як удома», — гірко думаю я.

На парадних сходах сидить жебрак і спостерігає, як ми проходимо повз. Він починає щось вигукувати китайською — вірш, судячи з ритму. Я розумію, що він п’яний. Слова зіштовхуються та накочуються одне на одне. Я намагаюся зрозуміти, що саме він декламує, — але знайомим мені видається не вірш. І тут я починаю розуміти ще дещо.

— Зажди, — кажу Нельсону й повертаюся до жебрака.

Я знаю цей голос. Ціле літо щовечора його слухала. Я дістаю з кишені сірник, запалюю його й підношу до обличчя жебрака.

— Ей! — вигукує він і відхиляється назад. Жебрак намагається відштовхнути мою руку. — Якого біса?

Його волосся довге та скуйовджене, на підборідді та щелепі помітно кілька темних плям. Навіть під сажею, брудом і блювотинням я впізнаю ці очі, безпорадні, як у теляти.

— Семюеле?

— Га? — він повертається, і мені в обличчя вдаряє різкий сморід затхлого алкоголю. Сірник миготить.

— Семюеле, що ти тут робиш?

Нельсон чекає позаду мене.

— Ти знаєш цього чоловіка? — питає він.

Я ігнорую його. Не можу розповісти Нельсону про Семюела, хлопця, який плакав у моїй кімнаті в далекому Сан-Франциско, коли так палко прагнув стати чоловіком.

— Гроші є?— нерозбірливо промовляє до нас Семюел. — Вони мене вигнали, — він простягає руки, склавши їх у жменю. Я дивлюся на них і ледь стримую нудоту.

Одна рука на місці, простягнута до нас долонею вгору. А замість другої — не рука, а просто плоть. Щось безформне, шкіра пурпурова та пошматована. З текстурою, як драглиста каша. І я розумію, що з його руки вирізали кістки. А потім відчуваю запах — гнилої плоті, засохлого гною та заіржавілої крові. Я прикриваю рот своєю вільною рукою.

— Господи, — вигукує Нельсон.

Семюел розчаровано опускає руки.

— Марна справа, — бурмоче він, згорбившись. І знову береться читати свого нерозбірливого вірша.

— Звідки ти його знаєш? — запитує Нельсон. Я знову пропускаю його запитання повз вуха.

— Твоя рука, — кажу я Семюелу. — Що з нею сталося?

— Га? — вигукує Семюел. — Оця? — Він знову підіймає те, що й рукою назвати важко, і тицяє мені в обличчя. — Це розплата за все, що я накоїв.

— А що ти накоїв? — питає його Нельсон, намагаючись бути люб’язним.

— Узяв те, чого брати не дозволено, — відповідає Семюел. — Хіба ж я знав?

— Про що ти? — питає Нельсон. — Що ти взяв?

— Ха-ха... її, — видихує Семюел. — Однак вона мала свою ціну. І він подбав, щоб я розплатився. Ще й як.

Я дивлюся на груду з його руки. Цю руку я добре пам’ятаю. Спостерігала, як вона лежала на його коліні всі ті рази, що ми сиділи на моєму ліжку в борделі.

І тут я починаю розуміти, про що йдеться.

— Це він? — мій голос дрижить, не в змозі вимовити його ім’я. — Це він зробив таке з твоєю рукою?

— Е-е-е, — Семюел пильно примружується на мене. — Він? Так, він! Усі вони! Він разом з моїми напіврідними братами знайшов мене. Але я ні слова не розказав їм про неї! Ну хоч на щось я ще здатний!

Нельсон штовхає мене у спину:

— Гадаю, нам краще піти. Ми нічим йому не допоможемо.

Переді мною Семюел, хлопець із мого минулого, а поруч — Нельсон, чоловік із