Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан

— Я ріс сиротою у своєму селі, але вижив завдяки добрій ласці односельчан. Сімейної пари. Вони піклувалися про мене, дбали, щоб я мав їжу, навіть коли в них самих її не було. Їх звали Лу Їдзянь і Льов Юнь Сян.

Я так давно не вимовляла їхніх імен. Насправді не думаю, що взагалі колись це робила. Мені ніколи не доводилося називати їх якось інакше, ніж Дє[56] і Нян[57].

— Ця пара, — веду я далі, — прийняла мене як рідного. Хай що коїлось у їхньому житті, вони ставилися до мене як до свого сина.

Багато в чому розказувати цю брехню легше. Коли брешеш, це означає, що все відбувається з кимось іншим.

— Коли мені було десь років дванадцять, — мовлю далі, — вони зникли. Згодом я дізнався, що їх заарештували. Не знаю, що з ними сталося згодом, але більше від них не було жодної звістки. Невдовзі після цього мене викрали й відправили в Америку.

Вільям хитає головою й посвистує. Нельсон дивиться на мене так, наче ніколи раніше не бачив.

Настав час для заключного акту.

— Я хочу відшукати їх, — промовляю до зачарованих облич моїх співрозмовників. — Подякувати їм, щоб вони знали, що я живий і здоровий та що їхня тяжка праця не залишилася непоміченою чи невіддяченою.

Брехня довершена, історія бездоганна. «Майстер Ван пишався б мною, — думаю я. — Мої тренування справді стали власним видом мистецтва». Вільям відкидається назад, він вражений.

— Ця безкорислива пара заслуговує знати, що ти живий. Ви правильно зробили, що прийшли до мене!

Вільям обіцяє зробити те, що нам від нього потрібно. Його накрила хвиля сентиментальності.

— Відволічімося від усього, що ми щойно тут почули, — каже він і плескає рукою по столу. — Твоя історія правдива, але непоодинока. Чимало таких, як ти, опинялись у схожій ситуації.

Подають наш обід. Знадобилося четверо офіціантів, щоб усе принести: оладки, сосиски з фенхелю, смажену картоплю, варену шинку та овочі, пиріг з устрицями, котлети. Смажену баранину зі смородиновим желе та страву з назвою яловичина à la mode[58]. Коли Вільям бачить мої широко розплющені очі, то регоче й каже, що вже за все заплатив. На нас витріщається весь ресторан, ображений нашою зухвалістю, і тоді я починаю розуміти, чому Вільям обрав заклад для білих замість ресторану в китайському кварталі. Нельсон хитає головою, натякаючи, що Вільям має звичку так робити. Тепер я знаю, хто оплачує його номер у «Твінфлавер».

На сусідньому зі мною стільці стогне Лінь Дайю, втупивши очі в пиріг з устрицями.

— Їжте, скільки забажаєте, — каже Вільям і досі дивиться на мене.

Спершу я вагаюсь і кладу на тарілку лише кілька картоплин. Зовні ароматні, притрушені розмарином, а всередині гарячі, апетитні й трохи солодкуваті. Один укус переростає в десять, а далі я вже не можу зупинитися. Не пригадую, коли мене востаннє так частували, без якогось замислу чи необхідності зробити щось натомість. «То ось як воно, просто жити, — думаю я й застромлюю ножа в котлету. — І радіти, що не треба ні про що хвилюватися».

— Ти казав, — Нельсон звертається до Вільяма, — що Америка стала для тебе величезним розчаруванням.

Попри повний рот шинки Вільям усе одно відповідає:

— Будь чесним, Нельсоне. Відколи ухвалили цей жахливий закон, усе стало гірше. А тепер ти кажеш, що у твоєму місті протести? Невже тебе це справді дивує?

— Я був там, — радо долучаюся до розмови. — Працюю у крамниці, де все це відбувалося.

— Тоді, без сумніву, ти можеш розповісти більше, ніж наш ідеалістичний Нельсон, — каже Вільям і розмахує наштрикнутою на виделку бараниною. — Джейкобе, скажи, як на тебе вплинув новий закон?

— Ідеться про якийсь закон проти китайців? — питаю я, остерігаючись сказати щось не те.

— Так, Закон про виключення[59], — каже Вільям, уважно вивчаючи мене. Подумки я пишу ієрогліф «виключення» — 排: «рука» поруч зі словом «неправильно».

— Жахливо, — відповідаю я, бо знаю, що Вільям хоче це почути. — Я очікував на краще ставлення до нашого народу.

Вільям перестає жувати.

— Ти, мабуть, жартуєш, — каже він. — Краще ставлення до нашого народу? Ти що, забув? — обурений хлопець повертається до Нельсона. — Нельсоне, скажи, що він жартує.

Повертається давня паніка — що мене ось-ось викриють. Я відкриваю рота, щоб щось їм відповісти, якось виправдатися, але Нельсон встигає заговорити раніше.

— Можливо, ми надто самовпевнені, — лагідно промовляє юнак. — Ми забуваємо, що подорож Джейкоба до Америки була не найлегшою. Вочевидь, ти не знав, бо тобі не дозволяли знати.

Я мовчу, сподіваючись, що це стане підтвердженням його слів.

— Майже десять років тому, — пояснює Нельсон, — діяв так званий закон Пейджа, який забороняв в’їзд китайським жінкам.

— А тепер, — втручається Вільям, — цей новий Закон про виключення — просто останній штрих до їхньої величної картини того, якою має бути Америка. Мерзенно!

— Ясно, — кажу.

Я завжди ламала голову, чому того дня на рибному ринку вибрали саме мене? Чому мене зробили такою худою та брудною, чому підстригли волосся й засипали вугіллям? Чому я була змушена стати сиротою Феном, а не Дайю? Джаспер вибрав мене, бо я була дівчинкою, схожою на хлопчика. Моє похмуре обличчя та втомлені очі, які колись захищали мене, того разу виявилися моєю найбільшою слабкістю. Я легко зійшла б за хлопця, ще легше — за бочку з вугіллям. Того дня на рибному ринку Джаспер побачив у мені ту, яку можна було переписати.

Тепер говорить Нельсон. Я висмикую себе з тієї кімнати в Джифу й намагаюся зібрати докупи його слова.

— Відтоді, — каже він, — китайцям тут непереливки. Тобто раніше теж було нелегко, але цей закон дозволив людям випліскувати свою ненависть.

— Не розумію, — промовляю я. — Що такого ми їм зробили? Чому вони нас ненавидять?

Вільям сміється:

— Чому?

За сусіднім столиком на нас зиркають сповнені відрази очі. Вільям дивиться на них у відповідь і кривить губи.

— Нас ненавидять, бо вбачають загрозу. Думають, що ми відберемо їхню роботу. Бояться, що ми спокусимо їхніх жінок. Вони ненавидять нас, бо вважають, що ми кращі за них, навіть якщо вони й не вúзнають цього. І так не тільки тут — так відбувається всюди.