Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан

Коли того дня ми з Нельсоном прощаємося, то вже маємо план: разом поїдемо в Бойсе, щоб зустрітися з його другом. Цього разу мені не доведеться ні про що думати. Ми смачно повечеряємо, а потім сходимо на концерт скрипаля, який йому подобається. Сидітимемо в театральному залі, слухатимемо красиву музику, наші плечі мимоволі доторкатимуться, а ми дивитимемося одне на одного й усміхатимемось.

* * *

Повернувшись у крамницю, я зустрічаю Лінь Дайю на моєму ліжку.

— Забула, чим скінчилася моя історія? — питає вона.

— Це інше, — кажу я їй. — Ми з тобою різні.

— Це ти так думаєш, — вона відкидає назад свою сяючу голову. — Але поглянь на нас. Без родини, самісінькі на чужині. Кохаємо тих, хто зрештою завдасть нам лише болю. От побачиш. Просто дочекайся кінця.

— Це інше, — повторюю я.

13

Його друг високий, як і Нельсон. Він приходить у брунатному чаншані та чорних штанях. Судячи з м’якого відблиску тканини, гроші в нього водяться. Дещо схожий на Нама й Лума, однак, на відміну від Нельсона, у нього є коса, що спадає аж за стегна. Волосся міцне, як туго скатане ковбаскою тісто. Година пообідня, і його чоло виблискує на сонці, наче свіжорозрізана диня.

Його звати Вільям. Китайською це звучало б «Вейлянь», вказуючи на силу та чесність. «Такому імені можна довіряти», — переконую себе.

Ми зустрічаємось у ресторані в центрі Бойсе з назвою «Ларч». Вільям іде попереду, за ним Нельсон, потім я. А слідом за всіма нами плентається Лінь Дайю — вона ледь торкається ногами дощатої підлоги. Усередині пахне пліснявою і корком, а зачинені вікна занурюють ресторан у вимушену темряву. Я бачу, як нас проводжають по залі білки очей інших гостей, біліші навіть за їхні обличчя. Однак Вільям, наш ватажок, їх ніби й не помічає. Його голова піднята, плечі випрямлені й відведені назад, скріплені разом невидимою шпилькою. Він ступає гордовито, впевнено, ніби зухвало підбурює тих, хто витріщається, зупинити його.

Я ховаю руки в кишені, щоб не тремтіли. Надто вже переповнений Бойсе спогадами про те, що сталося, коли я була тут востаннє. Маленький готель при китайському храмі. Довга тінь Семюеля на стіні. Нельсон озирається, щоб упевнитися, що я досі йду за ним, і я згадую, що треба випрямитися. Лінь Дайю позаду мене проводить рукою вгору-вниз по моїй спині.

Ми сідаємо за столик у дальньому кутку. Я вперше в ресторані як гість, і це нове відчуття перебувати аж так у всіх на виду змушує мене почуватися ніяково. Але Вільям і Нельсон, які не мають причин ховатися, сидять розкуто. Їхнім тілам комфортно в такій обстановці. Я наслідую Вільяма й розвалююся на стільці. Добре, що наші спини спираються об стіну.

Одні за одними очі гостей тьмяніють і миготять, повертаючись до своїх столиків. Я пригадую голодних лисиць біля школи каліграфії, які всіляко оминали нас поглядом. Думали, якщо ми не помітимо, що вони на нас дивляться, то не знатимемо, що вони там. Але ми їх завжди бачили. Бачили та знали, що ці голодні лисиці гралися з нами в забавки, вдаючи, наче розглядають стіни. А насправді чекали, коли ми втратимо пильність і по-справжньому відвернемося, щоб тоді все забрати.

Вільям і Нельсон давно не бачилися, однак спілкуються невимушено. Коли я на них дивлюся, то згадую дівчат з борделю. Колись вони були моїми найближчими подругами. Цікаво, що вони сказали б, якби зустріли мене зараз: хлопця-коротуна зі ще коротшим волоссям. А ще мене хвилює, чи не голодують вони, чи здорові і як покинуть бордель. Знаю, що з власної волі вони ніколи звідти не виберуться, але так приємно хоча б на мить це уявити.

Вільям розпитує Нельсона про Пірс — «це нудне старе містечко», про його учнів — «цих невдячних цуценят», про те, коли Нельсон нарешті виконає свою обіцянку й вирушить мандрувати світом зі своїм другом — «я досі чекаю, Н. Досі чекаю!». Коли Вільям говорить, усе його тіло ворушиться. А коли сміється, то роздувається, мов м’яч, а потім обвалюється на все, що під рукою, — на Нельсона, край столу, спинку стільця. Не раз Нельсону доводиться притримувати склянки з водою, коли Вільяма накриває хвилею сміху.

— Отже, — зрештою каже Вільям, обертаючись до мене. — Славнозвісний Джейкоб Лі. Нельсон стільки про тебе розповідав.

— Справді? — питаю я грубшим, ніж зазвичай, голосом. На вигляд Вільям — Нельсонів ровесник, а отже, можливо, і мій. В оточенні хлопців свого віку я почуваюся ще вразливішою, ніби вони самі можуть зрозуміти, що я не така, як вони.

— Я переповів Вільяму твою історію, — лагідно промовляє Нельсон. — Про сімейну пару, яку ти шукаєш.

Пара. Мої батьки. Брехня, нерозривно пов’язана з моїм справжнім життям, потрапила до незнайомця.

— Сподіваюся, воно того варте, — бурмоче Лінь Дайю.

Вільям нахиляється до середини столу.

— У мене дуже хороші зв’язки в Китаї, — промовляє він до нас двох, але найбільше — до мене, тієї, якій це потрібно. — Я можу допомогти знайти майже будь-кого.

Я стискаю губи й думаю, що сказала б моя бабуся. Від самого початку вона приказувала мені тримати язик за зубами, ніколи не розповідати, хто я насправді. Вона хотіла б, щоб зараз я мовчала. Проте після моєї першої розмови з Нельсоном мене не покидала думка: хіба найгірше зі мною вже не сталося? Навіть коли я захищаю свою справжню особистість і прикриваюся чужими іменами, мене все одно викрали, відправили за океан, продали в бордель і зрештою зрадив чоловік, якого вважала другом.

Іще. Ще я хочу знати, де мої батьки. Дещо може бути розмитим, обставини можуть здаватися такими правдоподібними, що в них повірять. Головне — потренуватися. Тепер залишається тільки згадувати історію.

— Мої батьки померли, коли я народився, — розповідаю я за столом, добре відрепетирувані слова легко злітають із вуст. Відчуваю, як Нельсон нахиляється до мене, адже досі він ще ніколи не чув повної історії мого життя. Навіть Лінь Дайю завмерла, зацікавлено примруживши очі.

Подумки перед моїми очима постає істина — ніж ковзає під моїм справжнім життям і вирізає минуле — витончений маневр, до снаги лише найвправнішим рукам. Те, що лишається, ніби й схоже на моє минуле,