Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан

— Особливо кепсько на Заході, — погоджується Вільям. — Тут люди називають нас нехристами, кулі, вузькоокими небожителями. Знаєш, що означають ці слова, Джейкобе? Ти знаєш, що наші очі є достатньою причиною, щоб нас зневажали?

«Твої очі точнісінько такі самі, як були в мене в дитинстві», — часто говорила мені мама.

Підігрітий їжею й алкоголем Вільям тепер лютує.

— Білі називають себе вищою расою, — каже він. — Раніше вони хоча б приховували свою ненависть. Палили, грабували й убивали, але принаймні не завжди так відкрито заявляли про це. А тепер, після ухвалення Закону про виключення, вони вважають, що мають Богом надане право вигнати нас.

— Без сумніву, — заспокоює Нельсон, — без сумніву, ті, хто писав закони, не мали таких намірів.

Вільям знову регоче, хоча цього разу його сміх більше схожий на гавкіт.

— Друже, тих, хто писав закони, я звинувачую найбільше! Може, вони й не палять китайських кварталів, однак виправдовують насильство через ухвалені закони. Я назвав би це мовчазною згодою. То що ми маємо думати? Що вони нас хочуть захистити?

— Вони не бажали насилля, — твердо каже Нельсон. — Можливо, не уявляли...

— Ти постійно шукаєш у людях добро, — каже Вільям. Я чую жалість у його голосі. — І завжди шукав. Іноді я замислююся, чи те, що ти вчиш тих своїх білих учнів і приходиш у їхні домівки, не зробило тебе м’якшим, ніж той Нельсон, якого я пам’ятаю? Ухвалити закон проти китайців. Не дозволяти нашим жінкам приїжджати сюди легально, щоб на сотню чоловіків була лиш одна представниця прекрасної статі. Ти знав, що в Каліфорнії китайцям заборонено свідчити на власних судових засіданнях? Засіданнях, на яких розглядають справи про те, що ми страждаємо від мародерства, що нам підпалюють будинки та відрізають коси! Кожним таким законодавчим актом вони заявляють, що ми не маємо жодних прав, не заслуговуємо на безпеку, любов чи комфорт. Ми не заслуговуємо на життя. Так уже вчинили з темношкірими й індіанцями. Вони заявляють, що ніхто з нас не заслуговує бути людиною.

Нельсон мовчить. Ми давно вже перестали їсти, наш колись розкішно накритий стіл захолонув. «Гнів Вільяма мене бентежить, — думаю я. — Він говорить так, ніби це кінець світу. Проте коли я бачу, як він фиркає, мов розлючений бик, мені здається, що нічого путнього з цього не буде».

— Але, як-то кажуть, — повторює Вільям, — кожна дія має рівносильну протидію. Відкрию вам двом одну таємницю. Я вже роздумував над таким ідеально рівносильним спротивом.

У протилежному кінці кімнати золотоволосий хлопчик б’є рукою об тарілку з горохом. Його рука з лютою впевненістю розсікає повітря. Мати намагається стримати його, поки батько прибирає безлад. Від того, що хлопцю завадили, його обличчя похнюплюється, а згодом надувається й червоніє. А за мить він уже реве й вовтузиться на стільці.

— У мене є друзі в Сан-Франциско, — каже Вільям, цього разу звертаючись переважно до Нельсона. — Вони розповіли мені про організацію «Шість китайських компаній»[60]. Ці общини існують уже десятиліттями, проте лише нещодавно об’єдналися в одну. Чи знали ви, що в Сан-Франциско зараз особливо кепська ситуація? «Шість компаній» роблять усе можливе, щоб протидіяти насильству проти нашого народу. Вони роблять хорошу справу — наприклад, повертають дівчат, яких викрали тони, з борделів назад у їхні домівки в Китаї. Інколи відвозять навіть трупи.

Лінь Дайю хапає мене за руку, проте це зайве. Я й так уважно слухаю.

Вільям помічає цю переміну.

— Вони сильні, — тепер він звертається вже до нас обох. — Але їм потрібно більше грошей і людей. Їм потрібні ресурси. Тож ось до чого я веду, Нельсоне. Я їду в Сан-Франциско, щоб приєднатися до них, приєднатися до боротьби. І я хочу, щоб ти поїхав зі мною.

На мить Нельсон бере паузу.

— Вільяме, я підтримую твою поїздку, проте сам ще не готовий покинути Пірс, — каже він. — Я маю подбати про деякі важливіші справи.

— Що, в біса, може бути важливішим за це? — запитує Вільям. Мене це також цікавить.

— Це вже моя справа, — без злоби промовляє Нельсон. Для нього цю розмову завершено.

Вільям хитає головою. Розчарований, але не здивований. Це не вперше, коли Нельсон йому відмовляє. Потім він повертається до мене:

— А ти, Джейкобе? Ми могли б вирушити у вересні.

Нельсон кладе руку мені на плече. Я відчуваю, як під нею моє тіло стає частиною його, і хочу, щоб так було й надалі — двоє нас повільно зливалися воєдино. Знаю, він торкається мене, щоб застерегти, проте помічаю лише тепло його долоні й те, як його пальці впираються в мою плоть.

— Облиш його, Вільяме, — каже він. — У Джейкоба вдосталь клопоту й без того, щоб ти віз його в Сан-Франциско. Найкраще, що ти можеш зробити для нас обох, це дізнатися, що сталося з тією парою. Як він тебе й просив.

Після цього Нельсон підводиться та забирає руку з мого плеча. Без неї моєму тілу холодно, ніби йому бракує чогось важливого.

— Я до вбиральні, — каже він. — Дай Джейкобу спокій.

Ми спостерігаємо, як він віддаляється. Упевнена хода легко несе його крізь скупчення столиків.

— Нельсон чудовий, — зітхає Вільям. — Але він може розчарувати.

— Я хочу поїхати з тобою, — кажу.

— О, — усміхається він. — Оце так сюрприз.

На його обличчі самовдоволений вираз, ніби він певною мірою переміг Нельсона. Я закриваю на це очі й натомість зосереджуюся на неквапливому відчутті щастя, що шириться в моїх грудях. Я так довго ламала голову над тим, як знайти шлях додому. Ідея була — зібрати достатньо грошей, вирушити до Території Вашингтон і пробратися на корабель, — але коли я серйозно роздумувала над цим, усе здавалося майже нереальним. Сама дорога до Території Вашингтон могла б мене вбити. З Вільямовою пропозицією мій план, колись такий крихкий, міцніє. Я поїду з ним — комфортно, судячи з якості його одягу. Його гроші захистять нас обох. А коли доберуся до Сан-Франциско, коли нарешті зустрінуся з величними «Шістьма компаніями», то розкрию їм свою історію. Вони допоможуть мені повернутися додому. Допоможуть знайти бабусю. Це те, чого я завжди