Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан

Настає червень, і земля стає барвистою смугою. Жовтець, оранжеві маки, біла конюшина, рослини з бруньками, схожими на краплі води, грінделія, шипшина, квіти у формі перевернутих ваз. Ще захопливіші сосни, які обрамлюють місто. Вони виструнчилися й розпишніли в приємному літньому бринінні. Нельсон каже, що на світі немає кращого місця для літа, ніж Айдахо, особливо коли починають розпускатися квіти, забарвлюючи стежки до пагорбів і далі аж до гір, мов бризки фарби з норовливого пензля. І я йому вірю.

Літо прекрасне, але я розгублена й підозрілива. Імовірно, Джаспер уже прибув у Бойсе, та щойно він зрозумів, що мене там більше немає, то перевернув би кожне місто в Айдахо, розпитуючи про дівчину, перевдягнену в хлопця, схожого на мене. Пірс — велике місто, та спершу він зупинився б у більших та жвавіших — Айдахо-Сіті, Воррен, Річмонд, долина річки Салмон. Я пам’ятаю голос, який чула того дня на причалі в Сан-Франциско, — хтось ледь чутно проспівав мені: «Прощавай». Він шукатиме, доки літо перекочуватиметься в осінь, їхатиме тими самими стежками, що й я, і зрештою добереться сюди. Гадаю, раніше вересня до Пірса він не дістанеться. А коли приїде, то мене вже тут не буде.

Тепер, коли знову тепло, Нам і Лум працюють ще старанніше, щоби привабити у крамницю більше покупців.

— Коли погода гарна, — заявляє Лум, — люди охочіше витрачають гроші.

Вони з Намом планують ще більше примножити прибутки впродовж літа. Ми не підемо шляхом китайської пральні чи цирульні Чена. Лум продумав це та вирішив, що такого погожого літа людям найбільше кортітиме джему. До середини червня у крамниці починають з’являтися перші партії. Смородиновий. З бойзенової ягоди. Яблучне повидло. З мускусної дині. Підсобку заполоняють набиті баночками ящики, викладені штабелями аж під стелю. Невдовзі вже стає ніде сісти. Ми з Лумом по черзі ходимо туди-сюди в підсобку по товар, і легкий аромат нектаринового та сливово-чорничного варення слідує за нами, хоч би куди ми йшли.

Нікого не дивує, коли Лумові прогнози справджуються. Для цього достатньо одного: щоб весела білошкіра жіночка, яка регулярно ходить до церкви, купила баночку лимонного повидла. Наступного ранку ще до відкриття перед крамницею вишиковується черга з п’яти людей. Ми не єдина крамниця в Пірсі, де продають джем, але тільки в нас він смачний і густий. Ніхто раніше не чув про цей бренд. Нам каже, що він особливий, з ферми на Території Вашингтон.

— До приїзду в Америку я не знав про джем, — весело розповідає він мені.

Сьогодні п’ятниця, а полиці порожні — і так уже третю п’ятницю поспіль. У такі дні, коли торгівля йде добре, Нам стає примноженою версією самого себе — великим, життєрадісний, з нестримною енергією.

— Ти повіриш, якщо я скажу, що найкращий джем готують китайці? — питає він мене. — А наші покупці повірять?

Власник «Фостерз ґудз» більше не стовбичить під крамницею. Лум вважає це тріумфом, ознакою того, що Фостер нарешті визнає власну поразку. Нам урочисто пропонує віднести Фостеру безплатний джем. Мировý, як він це називає. Він посилає мене з добіркою наших найкращих смаків. Я залишаю кошик біля Форстерових вхідних дверей, а коли наступного дня приходжу, то бачу розбите скло й варення, що виблискує, як кров на сонці. Намові я про це не розповідаю.

«Пірс біґ стор» — не єдиний у місті бізнес, що процвітає. Літо приносить Нельсону новий урожай тих, хто бажає навчитися гри на скрипці, тож він стає таким зайнятим, що ми можемо тижнями його не бачити й не чути. «То й добре, — кажу собі. — Так буде легше йому брехати — не кажучи взагалі нічого».

* * *

— Щось у тебе нездоровий колір обличчя, — каже мені Нам одного недільного ранку. — Ти забагато часу стовбичиш у приміщенні.

Цього разу Лум погоджується:

— Корисно бувати на сонці. Чудовий спосіб позбутися бактерій і хвороб. Джейкобе, тобі не завадить прогулятися. Так ти вбиваєш усе погане всередині.

У рюкзаку я несу хліб і баночку малинового варення. Салат з огірків і часнику, що залишився з учорашнього вечора. День чудовий, і я хочу зробити Нельсонові сюрприз, бо вже багато днів його не бачила. Хоч раз я забуваю про Джаспера. «Дайте мені лише один день, — прошу подумки. — День, коли не треба озиратися».

Проте коли я приходжу у «Твінфлавер» і стукаю у двері Нельсона, він не відчиняє. Я притискаюся щокою до темних дерев’яних дверей та уявляю, скільки разів він проходив крізь них. Мабуть, тут навіть повітря священне. По той бік у кімнаті тихо і спокійно. «По неділях у нього немає уроків, але він, певно, вийшов пообідати або побіг у справах», — розмірковую я.

Надворі важко не піддатися умиротворенню від пообіднього сонця. Я згадую слова Лума про те, що сонце знищує все погане в тілі, і думаю, що якщо постояти достатньо довго, чи зможе воно вбити демонів, які мене переслідують? Я заплющую очі й кружляю з розпростертими руками, ніби мені під силу спіймати проміння. Яка це розкіш — просто відчувати тепло.

— Брудний китайоза, — бубонить хтось позаду мене. — А щоб ти повісився.

Я чую це на секунду запізно; коли обертаюся, того, хто це сказав, уже немає. Бреду назад у крамницю, згадуючи тодішні Вільямові слова та обурення в голосі, з яким він розповідав про всі ті звірства проти таких, як ми, людей. На його місці я теж розгнівалася б.

— Добре, що ми скоро будемо вдома, — каже Лінь Дайю.

Я погоджуюся.

Сонце прихиляється до моєї спини й бадьоро, наполегливо підштовхує мене та робить водночас наповненою й невагомою. На півдорозі до крамниці я вирішую, що було б непогано побути на вулиці ще трохи. Харчі в рюкзаку стукають у поперек як ніжне нагадування. Згадався той день, коли ми з Нельсоном лежали на потаємній галявині за школою — спогад, залитий таким же безтурботним сяйвом, як і ті, що з дитинства. Дерева на галявині, певно, вже ожили всіма відтінками зéлені. Я розвертаюся й іду до школи. Нам і Лум можуть ще трохи почекати. Цей день буде моїм.

Біля школи звертаю на стежку, яку колись показав мені Нельсон. Тоді вона була ледь помітною, а тепер прим’ята і протоптана. Певно, він часто сюди приходить. Я усміхаюся, бо уявляю, як він вивертається туди-сюди, оминаючи гілки. Через хащі, попід черепаховим ставком. Чотири висохлі черепахи засмагають на впалій колоді.