Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан

— Вважаєш мене дурним? — запитує Нельсон і дивиться на мене.

— Ні, — відповідаю я, — просто закоханим.

— Джейкобе, а ти колись закохувався?

Я згадую всіх людей у своєму житті, які могли підпасти під це слово, і відповідаю:

— Так, — і замовкаю.

На виході Нельсон кладе руку мені на плече, і цього разу її вага майже нещадна. Нам і Лум розпитуватимуть мене, як там Нельсон, чому він не зайшов до них. А ще чи внесла я в облікову книгу мішки з борошном, які лежать у підсобці. Дивно повертатися до життя, в якому я не знала цієї інформації, ніби воно більше мені не належить.

— Джейкобе, ти допоможеш мені зберегти це в таємниці?

Нельсон так мені довіряє. Я дивлюся на нього й кажу:

— Так, — а сама думаю, що ладна на все, щоб тільки він був щасливим.

17

З приходом вересня повітря помітно змінюється — ночі стають пурпуровими від нового холоду, який обіцяє сувору осінь і мстиву зиму. Коли я рано-вранці притискаю долоню до скляної вітрини крамниці, то відчуваю, як вона пульсує прохолодою, що шириться від руки вгору по шиї. Через п’ять днів я поїду в Бойсе зустрітися з Вільямом. Дім так близько, що можна прослизнути всередину й загорнутись у нього.

Але на безкраїх просторах на сході, увінчаних горами й оточених невгамовним вітром, стається жахлива річ.

Цю звістку нам приносить Нельсон.

— Погром, — так він це називає.

Ми з Намом і Лумом саме обідаємо, коли він вривається в крамницю. Це слово звучить радше як звук розбитої тарілки, ніж усе те, що я раніше чула англійською мовою.

Нам і Лум збентежені. Вони не знають, що воно означає. Та і я не впевнена.

— Тільки гляньте, хто нарешті прийшов провідати старих Нама й Лума, — промовляє Нам, вдаючи обурення. Лум підводиться, щоб принести ще один стілець, а я дивлюся на бліде обличчя Нельсона. Він неспроста каже це слово. Він хоче повідомити те, що все змінить. Лум повертається зі стільцем і ставить його біля столу. На обід в’ялена риба й рис на пару. Риб’ячі хребти вже об’їдено начисто, вони лежать на наших мисках. Нельсон підходить до стільця, але не сідає. Він дивиться крізь нас.

Нам сплескує руками перед Нельсоновим обличчям.

— Агов! Ти занедужав? Чаю хочеш? Джейкобе, принеси імбирного чаю.

— Стався погром, — промовляє Нельсон, перш ніж я встигаю зрушити з місця. — Двадцять восьмеро людей загинули, ще п’ятнадцятьох поранили. Усі були китайцями.

Цього разу всі слухають. Світло в кімнаті стає хворобливо сірим. Риб’ячі хребти розкладаються на наших очах. Про безтурботну трапезу забуто. Вона стає лише нагадуванням про кістки та смерть.

Нам першим порушує тишу:

— Не може бути. Де ти про це почув?

— Усе місто гуде, — відповідає Нельсон. — Вочевидь, невдовзі буде й у газеті. Рок-Спрінгс, штат Вайомінг. Білошкірі шахтарі припхалися зі зброєю в китайський квартал і почали стріляти. Кажуть, у будинках горіли тіла.

Мимоволі перед моїми очима спалахує ієрогліф слова «вогонь» — 火. Жовтогарячий, злий, він усе облизує своїми язиками. «Вогонь» неможливо написати без ієрогліфа для слова «людина» — 人. Вогонь — це людина, яка втрапила в пастку між двома язиками полум’я.

— Ні, — каже Нам. Однак усі розуміють, що його заперечення не має жодного сенсу, бо те, що каже Нельсон, вочевидь, є правдою. Ми озираємося, щоб глянути на вхід до крамниці, ніби можемо зараз побачити там натовп, тільки цього разу з гвинтівками та рушницями замість плакатів.

Нельсон падає на стілець. Я не знаю, що сказати. Ніхто з нас не знає. Перед нашими очима тільки одне — картина того, як волали й розбігалися китайці. Проте їхні крики були марними. Вони не чинили спротиву, а здіймали руки вгору та благали в дуло зброї. Усе було марно. Усе даремно, бо кров пролилася з їхніх тіл, бо вони згоріли. Я обертаю вгору долоні й дивлюся на темно-сині вени на зап’ясті. Та сама кров, нагріта під тим самим сонцем.

Отак ми й сидимо, аж доки чуємо, як відчиняються двері та дзеленчить дзвінок. Десь там покупцеві щось треба. Так ми згадуємо, що ще живі.

18

Минає два дні, перш ніж ми бачимо згадку про це в газеті. Я мала б займатися останніми приготуваннями до від’їзду, але новина про погром застрягає в мені та робить мої рухи млявими, а голову — порожньою. Вільям говорив про несправедливе ставлення до китайців, але такого я собі навіть не уявляла. Невже погрому теж передували протести? Я думаю про Нама й Лума та дріб, що градом сиплеться на крамницю.

Гроші лежать неторкані під подушкою. Я вже не витягую їх, щоб порахувати. Це дратує Лінь Дайю, яка не припиняє тараторити про поїздку.

— І що такого нового ти почула, чого не знала раніше? — постійно допитується вона мене. — Ми й так знаємо, яка Америка насправді. Саме тому треба їхати додому.

Крити нічим. Вона має слушність. Але мою душу рве від палаючих тіл. Мені сниться небо, з якого ллється кривавий дощ, а коли я прокидаюся, мої руки несамовито шукають під нічною сорочкою серце, щоб упевнитися, що воно досі б’ється, що моя кров ще в мені.

* * *

Замітка з’являється на другій шпальті «Пірс сіті майнер». Заголовок дрібними буквами, одразу під рекламою нового засобу для чищення взуття:

БУНТ У РОК-СПРІНГС: ШАХТАРІ ПЕРЕХОДЯТЬ ДО ДІЙ

У заголовку ні слова про те, що сталося. Погром. Не згадано ні про двадцятьох вісьмох загиблих, ані про п’ятнадцятьох поранених, ані про згорілі тіла. Я переходжу до самої статті й уважно вчитуюсь у кожне слово. Там пишуть: «У Рок-Спрінгс шахтарі, обурені несправедливістю, яка виявляється в наданні переваги китайцям під час прийому на роботу, взяли справу у свої руки та влаштували бунт у китайському кварталі. І хоча результат протесту був далеким від ідеального, не можна не брати до уваги того, що при вчиненні насильства мали місце пом’якшувальні обставини».

Перечитую останнє речення. Шукаю, що означає «далекий від ідеального». Смерть двадцяти восьми осіб — це далекий від ідеального результат? Що вони опинились у пастці у своєму ж кварталі — місці, яке створили для себе? Що їхні тіла валяються на вулицях, а кров упереміш із пилюкою червонить землю?

Я беру газету з собою