На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

схил не покрився дахом, кожний кущ не обкрутився вихровим тюрбаном, кожна гілка не обросла крилами, щоб відлетіти з приреченої землі. Святі робили, що могли. Розрахувалися також із чорним до остатку. Те, що чисте, заплямовується абичим, білість — зернятком сажі, краплею болота, біла тиша — найменшим скрипом.

Три Мудреці саваном накрили плями, потрохи, гріхи, загасили стукоти і шурхоти. Без жодного скрипу розчинили у самому пупку землі запори підскельного моря. У найтихішу годину після снігу і перед новим снігом вибухнули звідти тумани. Розслабилися, захоплювали, вкорочували видимий світ нечутними, невтомними пилами. Відрізали видимість гори від гори, лісу від гори, дерева від дерева, людини від людини. Весь час підсилювані вони замахнулися навіть на час — скорочували світлість дня.

На лісосіці роботу починали щодня то пізніше і то не сокирою, чеканом чи пилою, а лопатою і мітлою у щоденній боротьбі зі снігом. Відразу по заході сонця ластився ласкаво хитрий морок, улесливо ліпився, хапав за очі. Беззахисні робітники все раніше поверталися до колиби, завжди з труднощами, бо прокопувані щодня стежки за день знову засипало снігом. Чим глибше вони сходили вниз у ліс, тим більше уподібнювались до ряду сліпців, стискалися, хитались, заточувались, або трималися за плечі чи подавали один одному палиці через плече. Іноді вони губилися, перекликалися тихо. Ліс їх засліплював не чорним і не білим, а блакитним. Як із задимленої кадилом крипти вони виривались очима вгору до лісової стелі, щоб висмоктати сяку-таку краплину світла. Але тумани щільно замкнули лісову стелю. Не один даремно протирав очі, немов здирав із них синю луску. Потім ще роззирався, з якого це внутрішнього вибуху поширюється безтілесний дим. Зачиняли очі, у прагненні до світла виривалися поза очі. Слухали. Як потоп синього попелу, котрий вже поглинув пожежу і весь вогонь, а тепер гасить будь-яке лопотіння і навіть сичання вогню, синьо-темний ліс поглинав кожен крок, кожен голос, скрип і свист. Також і води, гори, неба, також і дні й ночі занурилися у небесну тишу. Він затято хотів спати, як степовий ховрашок, як скельний бабак, як пущовий ведмідь. Бурмотів з-під землі: не бавтеся даремно — спааати.

Світ посинів, місяць Просинець постійно тягнув на сон, а люди щоденно боролися зі снігом і зі сном. Якби ж це перед ними була просто щоденна прогулянка до місця праці, щоб подивитися, чи ліс ще стоїть! Якби ж витяжка з усієї праці відбувалася в колибі, як бринза з надоїв у пастушій стаї. Якби ж їхньою єдиною працею було планування, рахування, — то лісова колиба працювала б так ефективно, як голова! Але ризи чекали на остаточне завершення на першій, другій і десятій зв’язці, а також на випробовування, на перевірку кожного жолоба. Відкопані від снігу удень, вони покривалися по новій за ніч. Перевантажені деревом порташі покривалися постійно новими порташами зі снігу. Після такого-сякого вимітання складені нові колоди за ніч губилися під снігом. Навіть свіжозрубані дерева щойно падали, відразу губилися в снігу; якби їх відразу не клали на верхній порташ, то наступного дня їх було б нелегко знайти. Води заснули, у казани вкидали лід і сніг, снігу без кінця. Мабуть, його помітно й не поменшало б, якби на його розтоплення спалили весь ліс, підклавши під тисячу казанів. Сніг сипав і сипав.

В один із таких пополуднів, у суботу після Трьох Мудреців робітники раніше повернулися до колиби. І того ж вечора у колибі Фоки було створено бутиновий реваш. Ноги були спутані снігом, руки знерухомлені, голови горіли, кипіли. Бутин спав у лісі, лише одна голова-колиба була на сторожі, завзято бутинувала.

Після ранньої вечері Петрицьо став коло ватри і оголосив:

— Шимбале-шимбале, що ж це за загадка: «Дятел настукав, кишенька сховала, з мокрого найсухіше, з малого найбільше, з великого найменше, з дешевого найдорожче, отвори запори, скарби, комори»?

Колиба замовкла. Гарасимко Криничний весело засміявся, вирвався:

— Ключове зілля.

Петрицьо не відповідав, таємничо посміхався і продовжував:

— Шимбале-шимбале, що ж це за загадка: «Окремо рубай — прямо до ганьби криміналу, разом рубай — прямо до слави багатства».

Колиба мовчала, а Петрицьо знову й знов повторював вступну формулку, сипав далі загадку за загадкою:

— «Палець при руці тримається, палець відрубаний тримається, палець прикладений тримається».

І далі:

— «Витягнеш з засувки — темно, сховаєш до кишені — весело, покладеш засувку — ясно і весело».

І нарешті:

— «Сварилися за увесь ліс, а помирив їх патичок».

Гарасимко Криничний голосно засміявся.

— Адже це реваш, це все про реваш.

— І справді реваш, — втішився Кузімбір.

— Реваш, реваш, — пролунало весело по всій колибі.

Задоволений Петрицьо витягнув з кута яворову плиту, що сягала йому до колін, і перев’язаний ликом чималий пучок, приготованих ним самим пласких дощечок, широких на пів долоні.

Так, як приваблені осіннім риком, безшумно винурюються з гущавини спочатку оленячі ніздрі, потім обережно виставлені вуха, аж врешті з маси гілок виплітаються з шумом і вистрілюють роги, так само після вичікування і допитливого зацікавлення круторога охота кинулась раптово до ватри. Як зігнуті вітром пломені, всі голови похилилися над ревашом. Петрицьо віддав яворову плиту Фоці, а сам, виймаючи дощечки із в’язки, роздавав їх по черзі. Фока, сидячи нерухомо з правого боку ватри, сперся мочки на таблицю, а тимчасом десятки рук витягалися по дощечки. Їхні ще більш хижі тіні потворними шпонами падали весь час на Петриця, ніби хоті вхопити його, розірвати. Вони не молилися спільно, як це робили колись при закладанні полонинських ревашів, а лише кожен з бутинарів діставав ножик і вирізав на своєму реваші родовий і особистий знак. Вітролом серйозно роздумував, потирав чоло, після чого перехрестився, в став і голосно промовив:

— Борони Боже, аби вогонь чи біда торкалися реваша.

— Амінь, — голосно пролунало по колибі.

В цей час Фока викарбував на яворовій плиті солярний знак о, підніс до світла, показав усім. Потім промовив не дуже голосно, але виразно, тепло, ще спокійніше, ніж зазвичай:

— Що накарбуємо разом і в злагоді, того жодна сила на світі не перекарбує. Швидше весь ліс, швидше всі ліси впадуть, ніж впаде наш реваш. Реваш тримається на одному — на злагоді, і тільки одним цим можна його перекарбувати: злагодою! Та є й така приповідка, що іншої править, — Коли хтось на когось озлобиться, то кажуть: «заревашував йому відплату, закарбував помсту на віки». Приповідка ця немудра і безбожна. Це ані не головний, ані не побічний реваш — це фальш. На реваші нікому з нас не можна надрізати без іншого, ані буцнути, ані рушити,