На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

бистречан кожен одягнений по-панськи чоловік був не чоловіком — а паном, котрий міг вхопити до війська або на панщину, до всієї тієї політики, то від такого треба було втікати щодуху, а кожен священик — попом, яким лякали нечемних дітей: «чекай, чекай, піп тебе забере!» і при вигляді яких діти втікали, наче ласочки, в той самий час жаб’ївці бундючилися: «Наш побратим — пан Скарб!». Пізніше вони теж запросили з апостольською візитацією до Жаб’я митрополита зі Львова. Великодушно, але на свою голову, бо Преосвященний Владика громив з казальниці горілку, про що свідчить не одна пісня. Попри це деякі жаб’ївці залишилися великодушними і поблажливими, кажучи: «Що він, бідний, винен? Така в нього посада». Але навіть і жаб’ївські діти виявляли таке саме зухвальство. Коли митрополит прийшов ласкаво з візитом також і до жаб’ївської школи, єдиної в горах, на урок рахунків і перевіряв учнів: «Скільки це буде десять горіхів плюс сім?», то хлопець Дригирів відповів: «Спочатку дай їх, тоді я тобі відповім».

Жаб’є здавна і довго славилося вирощуванням коней, про це теж розповідає Вінценти Поль. Ще до 1870 року попри те, що Жаб’є було менш заселене, там було більше коней, ніж пізніше у цілому Косівському повіті. Але вже в цей час, про який йде мова, через частий продаж коней, закупівлю інших рас і нерозумне схрещування, і зрештою, завдяки моді та жаб’ївському марнославству, коні поволі зникали, а їхня кількість постійно зменшувалась. Коли маленький, розсіяний по лісових кишенях бистрецький світок пробивався крізь ліси і міцно тримався, жаб’ївці потрохи марніли, частково навіть і внаслідок достатку.

Бистрець вперто тримався своїх родів і своєї парафії у Криворівні. Не зважаючи на те, що по дорозі були дві жаб’ївські церкви, бистречани й надалі ходили до Криворівні і надалі належали до її парафії. Підчас їзди до церкви нераз траплялося, що на них нападали у Жаб’ї, часом когось покалічили чи кинули у річку, коли хтось вирушав проти ночі, то його у Жабйому і пограбували. Про це у Бистреці пам’ятали. Раніше бистречани дуже рідко куштували горілки, хіба-що при великих нагодах. А єдиний єврей, котрий осів на вильоті річки Бистрець, званий Етиком, торгував деревом і горілку ніколи не продавав, хіба-що тютюн. До того ж, він і його родина займалися цивілізаційною роботою: поширювали білі булки, показували здивованим гірським сусідам пухкенькі білі перини і читали їм тексти урядових розпоряджень, а навіть газети. Відсталі бистречани не виходили у світ до чорних чарівників, вони гидували безбожними діями. У них були свої, не такі, які противилися Богові або шкодили людям, а задля корисної допомоги.

Мали свого Максима з-під Явора, котрий навчав рахманської, некривдної віри, а промовляв такі слова, що в голові крутилось сильніше, ніж від диму чорного чарівника Дарадуди. Нічого не можна було второпати, але Максим з-під Явора мав найкращі на світі очі для людей і для тварин, не одного вилікував і врятував.

Упродовж довгого часу, не зважаючи на сусідство, Бистрець не входив у шлюбні стосунки з Жаб’єм. Аж до недавнього часу такі рідкі одруження закінчувалися сумно, сварками між родинами і новими нападами жаб’ївців.

Так запевняли і запевняють поважно бистречани. Зрештою, у нових часах вже забули про правило первовіку: «Помиритися подалі від суду!». Новіша пісня з сумом осуджує: «Сусід сусіда по судах тягає, там неправду свідчить і обмовляє». Після сварок і бійок у Жабйому не лише стражі порядку, які й самі нераз були під загрозою, писали протоколи, але й потерпілі з запалом бігли до лікаря, не стільки задля перев’язки, а в основному, щоб отримати цінні і небезпечні папірці про важкі тілесні ушкодження, а жаб’ївські і косівські суди зашелестіли грубими паперами. Одні на одних подавали скарги, протести, апеляції, шуміло аж до Львова. Деякі на процеси тратилися не менше, ніж на горілку. І з усього цього документи свідчили переважно проти жаб’ївців, а пани і підпанки засуджували не інших, а саме жаб’ївців. Оскільки ті були нерозважні, необережні, запальні. А самі жаб’ївці добре вивчили, що бистрецьку лісову і нічну помсту, прикриту невинною глупотою, терплячу і невловиму, не вдається розкусити панам і судам. Після сварок і судів вони день і ніч були насторожі, часом зникали з горизонту. Жаб’ївці з правди старовіку зберегли принаймні те, що охоче мирилися при горілці. А як ти помиришся з тим, хто весь час сидить у лісі і не п’є горілки?

Літопис нашого повіту є легшим завданням, ніж літопис держав чи народів не лише тому, що в ньому легше уникнути пропаганди, але й тому, що для нього більш прозорою є та правда старовіку: що всі пересварені роди і гілки понад усе люблять одне — хвалити самих себе.

Хвалилися наші села, може й по нині хваляться, а найбільші похвальби, то призабули. Тому літопис не повинен погрузнути у безплідному піску безпристрасності. Щоправда, жаб’ївці змарнували свої кінські породи, але ніколи не зреклися ревного розведення корів, а навіть — культу корови, зрештою, як і всі наші поселення. Найнещасніший бідняк і той мав корову і то неабияку, іноземці захоплювалися їх породистістю, а загарбники науково доводили, що такої надмірної кількості корів край не може належно прогодувати, і вибивали їх для себе. Та все ж корова — це тільки виживання, а кінь — наступ. Тому варто пригадати, що саме на Бистрецю найдовше збереглися гірські коні, яким людина завдячувала багато-чим. Гіпогности, типу полковника Гакля, та інші слушно хвалять різновид гірського коня, який вони назвали бистрецьким «Der Bystezhuzul». Загартовані суворою природою, ці коні захищали себе від вовків вправніше та ефективніше, ніж не один пущовий звір, вони від людей навчилися не чвар, а солідарності у тій боротьбі. Вони рятували людей, допомагали їм вриватися у пущі.

Понад усіма чварами одне побратимство є певним. Понад усіма вихваляннями та похвала є найстаршою, загадкою пущової верховини.

Шимбале-шимбале, що ж це за загадка?

«Ясні прутики сягають неба, —

Листок дуба стає, ловить шох-полох, —

Чуйники метелика гостріші від зубів, —

Груба піч розбиває листяні фортеці, —

Чотири малі рубачі погризуть скло, —

Іскра у чорному плащі бреде-вибреде з диму, —

Без вогню дві лучини на вітрі тремтять, не здригнуться, —

Два побратими на шести ногах, —

Над ними крила їх няньчать».

Загадка зрозуміла до дрібниць:

Це кінські очі сягають неба —

Це кінські вуха ловлять шепоти і страх —

Нюх м’яких ніздрів розгризе вовка —

Кінська грудина розштовхає зарости, гущавину —

Кінські копита рубають слизький лід —

Кінь бреде уночі і вибреде