На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Рубачі потроху захопилися, слухали із все більшим задоволенням. А потім зі сміхом. Тільки Цвирюк встав ще до того, протиснувся тихо аж до Кузімбіра і щось йому шепотів на вухо. Кузімбір неохоче встав і раптом гукнув з глибини грудей:
— Стоп, молодику! не закликай у пущу бісиць! Бо інакше…!
Криничний дурнувато посміхнувся, але несподівано всі бистрецькі рубачі грізно підвелися. Криничний сполошився і сховався за Томашевського. Томашевський не рушився, зневажливо сплюнув, потім гостро викрикнув до своєї шайки:
— Забираймося звідси.
Він вийшов спокійно, а за ним інші жаб’ївці поспішно встали і вийшли. Пехкало і Біриш негайно лягли на свої підстилки.
Фока був незадоволений:
— Мій Кузімбіре, таким чином нікого не навчиш.
— Я теж так думаю, — додав голосно Савіцький.
Інші не дали можливості говорити.
— А чого такий цап має у нас тут надиматись. Сміття! — казився Ґєлета.
— Якийсь ніби Ясьо, поляка з себе стругає — це зовсім не весело, — гарячкував Мандат.
— Вимести це геть! — ричав Матарга, — ми й самі впораємось.
— Цап, — скаржився Лесьо, — навіть не гляне на людину.
Ґотич-Нявчук промовляв понурим, диким голосом:
— Воно ж темне, горілчане, куди там їм до лісу. Ось вам і Жаб’є!
Кєрманичі зі Стебнів дипломатично не озивались, а двоє старих жаб’ївців теж мовчали на своїх підстилках, як заворожені.
Фока роздратувався:
— Люди, це вас вже бісиця обплутала. Не можете з сусідами помиритися гірше, ніж ведмеді. Що б ви робили у далекому світі? Пропалибисте!
Матарга розгорнув свій переможний бас. Його слухали уважно. Ніхто не очікував, що велика світлість виняньчила його стальну голову, але він був солдатом двох воєн, у великій політиці був просвітлений, як ніхто інший.
— Фоко, — волав він, — ви ґазда великий, родовитий, але найстарішої політики, світового права ви не куштували.
Фока вміло відбив удар:
— І я бував у великому світі, і там у Венеції нас не приймали по-ведмежому.
Матарга ричав:
— У Венеції на панських парадах — а я скуштував гарної войночки, картечі і багнетів, турка і пруссака, також сусідів.
— Але турок поганої віри, — вставив Петрицьо, — вмивається кінською сечею замість води свяченої.
Матарга пригнічував самим вже голосом:
— Вода свячена! Запитайте мого брата Іванка, він був у неволі прусській. І священики прусські і єпископи також кропили пруссаків свяченою водою, коли ті йшли на нас. Так само, як і в наших, у цісарських. Кожен сусід — погана віра. Найстарша політика — зась!
— А що Жаб’є має до політики? — натискав Фока.
— А те має, що і до нас впустили, до нашого села жаб’ївську ледащицю. Дурний Данилюк спокусився на жаб’ївську Марійку, бо вона висока і ходить, як княжна. А ще й, мабуть, маєток має. А успадкував борги.
— Яка ж тут політика? — допитувався Фока.
— Кожен знає, — нервував Матарга, — обкрутила дурних хлопців, що за її наказом напали на якихось нещасних мадярів, котрі втекли з війська. Замість нагодувати, роздягнули їх до гола, і були б їх порізали та, на щастя, старий ґазда Ґондурак, котрий ішов з худобою на Маришеску, накричав на них і ця собачня розбіглася. А були б шибениці і біда на все село. Потім вона вже притихла.
— І в чому тут політика?
— Політика в тому, — продовжував Матарга, — що коли вона посварилася з чоловіком, то підбурила і впрягла всю свою родину, щоб ті напали на Данилюків і на наших у Жабйому. Порубали, повкидали у річку, як завжди, а самі поховались, а вона втекла з любасом, подалася від наших і від чоловіка кудись у низи. Бездітниця огидна! Справжня жаб’ївка! Мене ніхто не обдурить. Напевно, вона собі після шлюбу присіла руку, щоб безбожно дітей присісти. І з цього оце все. І впускати таке сміття до себе? Побачите, яка ще з цього буде політика. Подивіться на цих, що тут. Самі бездітники!
Матарга ще звернувся до Кузьми Нявчука:
— Може, не так, Кузьмо? Ви, бідний, знаєте це краще, адже це у вашій родині.
Кузьма Нявчук вилупив блукаючі очі і хрипло видихнув:
— Свята правда, правда до дрібниць.
Пехкало не спав, підвівся на підстилці, похмуро промовив:
— А у вас бездітників немає?
Матарга знітився:
— Бездітні є, як Пан Бог не дає дітей, але беруть собі годованців, наче дітей. Але в голові не снують жодних лайдацтв.
Пехкало понуро буркнув і знову ліг на підстилці. Біриш зітхав. Було вже пізно. Фока нагадав:
— Йдіть вже спати, завтра робота. Ви швидше бісів привабите сварками, аніж вони байками.
Рубачі поволі лягали спати, буркотячи і лаючись тихцем. Лише Ґєлета, лежачи вже на підстилці, завзято цідив, придушуючи плач люті:
— Засновуйте бутин, хай тріщать ваші кості, хай тріскає голова, а потім пролазять щурі, які з-під євреїв гімно вивозять, панів і попів підтирають, курвам жаб’ївським вилизують, а на нас гавкають коло церкви, як той польський заволока Ясьо. Щойно прийшов, а вже кєрон, бутин перевертає — сміття!
Інші не озивались, лише Фока дещо сонно запитав:
— Павле, а ви колись чули байку, як пастух перевозив через воду вовка, козу і капусту?
Ґєлета шорстко буркнув:
— Чув, і що з того?
— Ну то подумайте над цим — відповів Фока.
— Хто ж тут вовк? — буркнув Ґєлета.
Фока пожвавився:
— Ви не лише вовк, але й дурний цап — ви! а не якийсь Ясьо. Дурний цап, що ласий на ту бідну капусту, яка лежить там в кутку. І через це пастухові, мабуть, доведеться втопитись. Сором!
Ґєлета буркотів якісь лайливі слова, а потім затихнув.
Глибокий, міцний колибний сон приколисав чвари.
VI. Реваш
1
На самому чубку місяця Просинця зимові святі, Три Мудреці, ще раз винагородили лісову долю: нехай відокремиться, назимується, насніжиться. Не сварилися ні з ким. Без завірюх досипали вночі до гір і схилів нові схили, навіси, замети. Спочатку вони незначно сіяли сніговий пил, потім мжичили густим маком, далі — шеренгами рясних смужок то різали, то шили. Зшивали землю з небом щораз коротшою стяжкою в поперек, ткали заслони. На сам кінець крилатим пластовиком наліплювали пласт на пласт, крило на крило, плахту на плахту, аж поки кожен земний плай не спочив у сніжній могилі, кожний