На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

Лякливий шепіт прошелестів по колибі. Лесьо Караванюк зойкнув тихо, а Кузьма Віхринка — голосно, немов болісно, Гарасимко Криничний дурнувато захихотів. Фока припинив підрахунки, Пехкало буркотливо осмикнув Гарасимка:

— Чого пищиш?

— Бо тішуся, — відрізав Гарасимко і захихотав ще голосніше.

— Якщо відняти від цього двадцять одну тисячу, то залишиться сто двадцять вісім тисяч триста тридцять два гульдени. — І звернувся до Кочергана: — Перерахуйте!

Кочерган хитав головою повільно і поважно.

— Кажу ще раз, — промовляв Фока твердо і виразно, — це попередньо, це тільки план, бо можуть трапитися більші витрати або й втрати, а тепер поділ, так, як ми вирішили з батьком: дванадцять і пів гульдена із сотні для роду Шумеїв за дерево. Наших попередніх затрат ми не враховуємо. Це означає, що нам припадає понад шістнадцять тисяч гульденів. Поділимо на десять частин. П’ять десятих отримають засновники лісосіки на всіх. Це слушно, бо без них не було б бутину. Всі працюють добре, але хто ж відкрив бутин, як не бистрецькі рубачі? Тому для засновників лісосіки, разом з Андрійком Плиткою, припадає п’ятдесят шість тисяч гульденів. — Фока підвів запитально погляд, але ніхто не озивався, тож він продовжив: — Після них йдуть двадцять робітників, рубачі і погоничі коней з Жабйого та з Нижньої Ріки, котрі зголосилися після свят. Їм припаде три десяті, тобто тридцять три тисячі гульденів для розподілу на двадцять.

Гарасимко одним махом перескочив через сидячих аж на середину колиби, відбився від землі аж під дах і вхопився однією рукою за зв’язки сволока. Висячи під стелею, він потішно махав ногами. Сміх пронісся по колибі, але молоді товариші Гарасимка швидко стягнули його з-під даху за ноги і, вхопивши за шию, посадили на місце. Фока говорив дальше:

— Після них черга помічників, дідусів і хлопців, що, окрім корування «відтину» і «згону», помагали копати гать, до того ж були посильними і виконували різні дрібніші роботи. На них припадає одна десята, тобто одинадцять тисяч і двісті гульденів на десятьох. І нарешті одну десяту залишимо на церкву у Криворівні, на школу в Ясенові, на лікарню в Косові і на податки. До суду не підемо, по-старому встановимо свій власний суд із старих людей. Нашими суддями хай будуть священик Бурачинський, Танасій Уршега і старий дідич із Станіславова. Дідич був адвокатом, знає закони, на ревашах також розуміється не гірше, ніж ми.

Пехкало голосно кашлянув, жаб’ївці промовисто піднесли голови, перешіптувалися один з одним:

— Танасій, наш Танасій…

Фока продовжував:

— Попросимо суддів, щоб вони перевірили і наглядали за нашими ревашами.

Пехкало знову кашлянув і невиразно промимрив:

— Суд судом, але на ревашах найкраще знається ваш батько і любить це. Танасій цього не любить, та й для чого нам нагляд.

— Мій батько охоче перевірить, — погодився Фока, — а от наглядати повинен хтось інший, не з родини.

Більше ніхто не заперечував, Фока все карбував і фарбував червоним. Потім довго дивився на присутніх, говорив тихше:

— Ви згадували про нещастя. На випадок, якщо б хтось не дай Боже покалічився чи навіть втратив життя на роботі, або помер до завершення бутину, то суд так чи сяк присудить відповідне відшкодування для родини. А зараз я добавлю ще й так: ми, присутні тут, обіцяємо, що будемо працювати за того, кого б не стало, і виплатимо його родині заробіток, згідно з тим, як виходить за нинішнім ревашом, чи ви погоджуєтесь?

Кочерган, весь час однаково незворушний, з глибокими незворушними борознами на чолі, щось невиразно мимрив, Савіцький дивився на Фоку так, як закохана дівчина дивиться на свого хлопця. Вітролом видобув з глибини грудей:

— Та як же не згода? Згода!

— Згода! Згода! — повторювали по колибі.

— І це я теж закарбую, — говорив Фока, — щоб на той випадок, коли дійде до розподілу, ніхто не скаржився, що працює задарма на іншого, коли той хворіє або й немає його вже на світі. Чи згода? — повторив Фока.

— Згода! Згода! — гарячий шум прокотився по колибі.

Фока ще пояснював:

— Може котрийсь із вас не може досить швидко і достатньо добре порахувати, але кожен знає, що корова коштує більше-менше 60 гульденів. Отже, той, хто працюватиме сто десять днів, то навіть якби він отримав саму лише щоденну оплату, то зможе заробити від біди на дві корови. А хто при розподілі отримає тисячу гульденів, зможе купити двадцять морґів сіножаті чи городу, а вирубки для викорчовування ще більше.

Він карбував далі і фарбував червоним, коли закінчив, передав плиту Кочерганові. Густа юрма стиснулася над плитою, потім плита переходила з рук до рук, а Фока з посмішкою закінчив так:

— Від сьогодні немає поміж нами ані дідичів, ані циганів, ані ведмедів, ані прошєків. Усі дідичи і всі прошєки, бо просимо ласки в Господа Бога, і всі ведмеді, бо у норах, і всі цигани, бо брудні, і всі ми ґазди. Мій тато каже: реваш помирить і поєднає. Зима грізна, але від неї реваш зв’яже нас всіх докупи.

Щойно він це сказав, як Гарасимко Криничний знову прорвався на середину колиби, підскочив вертикально під дах і закричав: «Заграйте, паничу, аркана!» — І, повертаючись навприсядки на всі боки, затанцював. Савіцький не поспішав грати, а Гарасимко не чекав, а лиш, витинаючи аркана, співав:

Маємо реваші, маємо тисячі,

Я пан у Жаб’ї, пан у Криворівні…

Молоді плескали в долоні у такт, а задиханий Гарасимко повторював:

Я пан у Жаб’ї, пан у Криворівні…

Ґуцинюк втихомирював:

— Де там тобі, хлопче, до панів?…

Гарасимко перервав танець, задерикувато розкарячив ноги і запитав:

— А що, мені не можна з паном помірятись пуцьками?

— Що за дурна розмова, — буркнув Ґуцинюк.

Гарасимко вперто суперечив:

— Чому не можна? Я піду до пана дідича або до пана управителя Фундації, звернуся чемно: прошу, давайте мірятись.

— І що ти з цього матимеш? — запитував Вітролом з посмішкою.

— Побачимо, чи є реваш, чи немає.

Молоді сміялись, а Вітролом повчав.

— Може накажеш вербі чи вільсі мірятись шишками з сосною?

— Це зовсім інше, — відбивався Гарасимко, — верба, це інший рід, не має шишок. А чому пан повинен мати більшу шишку, ніж у мене, та ще й не можна її поміряти?

— А якщо у тебе виявиться більша, то й що? — кпив Мандат.

Ґєлета буркнув:

— Підріже пану дідичові, щоб був реваш.

— Ні, борони Боже, не підріжу, — запевняв Гарасимко — але буду знати. А може, це й неправда, що у нього більша?

— Та нащо ж тобі, знати, хлопче? — сміявся Вітролом.

— А для чого ж ця дурна