На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

Фока не звертав на нього уваги, повернувся до своїх справ.

— Отже, хто щось має проти реваша, або хоче про щось запитати?

3

Коли ще дехто дурачився з Гарасимком, найстарший з Кочерганів, що сидів неподалік від Фоки, дістав з торби окуляри і з труднощами одягнув тонкий, дещо погнутий дріт через густі патли на вуха. Уважно вивчав таблицю при світлі. Всі відразу перестали перейматися Гарасимком і мовчки дивилися на Кочергана та його окуляри. Ближчі до Кутів села з-над Нижньої Ріки, а також Білої Ріки разом зі Стебнями, заробляли на бутинах вже з якихось п’ятдесят років, а Кочерган, найстарший із гірських кєрманичів, бував ще й у світі. На Рабинці ж він лише один раз звернувся до народу, тоді як тільки вийшов. Дипломатичний, небагатослівний, він так легко не ангажувався.

Коли розглядав таблицю, випукле, подібне на кору старого дерева чоло його надмірно високої голови, оправлене вінцем патлів, застигло у семи паралельних борознах. Раптом борозни заграли, як козляча шкіра надувної дудки, після чого розслабились, очі розширились. Кочерган відклав таблицю, зняв окуляри, відкрив уста, наче для співу, і, вдаряючи в такт погаслою люлькою, викочував з уст важкі слова. Всі слухали без слова, без шепоту.

— Бутини тільки від учора чи від передвчора, — говорив поважно Кочерган, — тому й бутиновий реваш не давній. Але у нас в хаті були — років шістдесят, ні, шістдесят три тому — інші реваші, бовгарські. Лежали собі за пічкою сухі, почорнілі палички і дощечки. З обох боків різані-порізані, зовсім незрозумілі. Ніхто їх не чіпав. Мені було цікаво і я запитав батька: «Що це? Якісь таємні знаки чи чари?». Батько сміявся: «І таємні і чарівні також. З одного боку воли, десятки, а навіть сотня волів, спочатку їх було стільки-то замовлено купцями з угорського боку, з Дебрецену, щоб їм прислали торгівці із Кутів. Потім у Кутах, тут з лєдського боку карбували, скільки волів посилають. І знову підтвердження вирізані там за Чорногорою, у Дебрецені. А з другого боку карбовані дощечки, грубі гроші, сотні, а бувала й тисячка, вверху надрізані у Дебрецені, і потім підтверджені у Кутах. Я був бовгаром, купці взяли з мене присягу на хрест і на сонце. Сильна присяга, якщо підчас присягання маєш хоч би якийсь поганий намір щодо присяги, то відразу загинеш, а якби її порушив, вирве тобі з корінням увесь рід. Самі купці були сильними людьми, не дуже й боялись. Але це була доріжка не коротка і не солодка. Ґрунями-скелями, пущами-хащами, хмарами поміж громів, болотами, снігами, ріками-повенями. Часом воли губилися вночі чи в туманах верховинських, часом застрягали в снігу чи розбігалися. У загірських лісах такі зграї вовків, що бувало навіть ведмедя обсядуть, дочиста його розтерзають, залишать тільки кудли і шматки шкури. Іноді й ведмідь з засідки вискочить волові ззаду на спину, а віл — не бугай, не такий спритний, швидко зм’якне, здається і пропав. Раніше і з самими купцями щось траплялося, хоч вони й мали шаблі, а навіть вогнепальну зброю. Бо в Чорногорі серед скель, у лісах з угорського боку лісові людиська чигають ватагами, більш зацікавлені від вовків. Коли купці поверталися з грішми, траплялося, що нападники з засідки розбивали їм голови акуратно, обдирали, а убитого ховали разом з його ревашами. У мене ані один віл не пропав, я не зімкнув ока вночі, хоч і хотілося спати. І ніхто мене не зачепив. Проти нещасть я одягав на голову шкіряний каптур з голови бика разом з рогами. Вогнепальної зброї у мене не було, звідки ж тоді у нас зброя, я мав в руках тільки дубину і навколо мене волохаті волоські пси. Я їхав на сильному жеребцеві, такому, що затовк би копитами будь-якого вовка, на чотирьох ногах і на двох також. Воли теж були навчені, що як я подую у трембіту, то ричали стадом, як грім, такий страх просувався лісом, що не дай Боже, аби щось підсунулось. Я вберіг волів, гроші, а найбільше реваші. Якби я загубив одного вола, якби вкрав один гріш, реваш мене б видав; коли б реваша задів десь — слава пропала б; якби я, не дай Боже, сокирою реваша змінив — ганьба мене б згасила, а на сам кінець дебреценський кримінал мене проковтнув би. Я не розглядав ревашів, тримав їх на грудях, якщо щось станеться, то я загину разом з ними. Я зберіг все до грама, кожен реваш був завершений, підтверджений в Кутах і в Дебрецені, розрахований. От тобі й чари». Сміявся тато.

— А ще я питав: «що означає реваш»? А батько на це: «Дебрецен — славне угорське місто, з відомим ярмарком, там є кам’яниця на цілу вулицю, на міцному фундаменті фортеця. Поверх на поверсі, вікно за вікном. Це королівський суд, судді за столами, при свічках, при золотих хрестах. На подвір’ях кримінали і шибениці також для злочинців, звідти віє страхом. А під самим дахом суду латинський мудрий напис: «Все це тримається на одному патичку. Без нього завалиться королівський суд, все угорське королівство».

— Я запитав батька: «На одному патичку? Як це може бути?». Батько сміявся: «Так, той патичок — це реваш. Задля нього треба відповідати головою і варто. Колись у нас був ведмедячий реваш. По порядку з доброї волі ставало одне поселення з іншим з рогатинами проти ведмедя. Один чоловік влучно дістав ведмедя, а другого ведмідь поревашував, здер йому волосся з голови. А вільний реваш далі переходив до наступного чоловіка, котрий мав ризикувати головою. Куди б не пішов без реваша, то виросте тобі на шляху стрімка гора, не пропустить».

— «Треба її обійти», — кажу я батькові, а батько на це: — «Обертайся, як хочеш, хоч колом, але не обійдеш, вона стоятиме перед тобою, загородить світ стрімкий засніжений ліс. Дерешся вгору, грузнеш по пояс, але чи далеко так? Ой, не дуже, тридцять дерев. Сніг все глибший, ідеш все далі, все стрімкіше і вже п’ятдесят дерев, сто дерев перед тобою. Повзеш накарачках в снігу, а тут вже сотні, сотні дерев, цілий ліс падає на тебе і тебе — в провалля. Борони Боже».

— «Як же пройти?» — питав я. Батько сміявся: «Як? Щодня надрізаєш реваш, щогодини ретельно буцнути, а потім перехрестити гори ревашом: Розсуньтеся гори, розступіться сигли! І відразу пройдеш», — сміявся тато.

Кочерган замовк, а тоді середній його