Німа - Юлія Гук

— Святом?

— Восьме березня. Забула?

Тася похмуро відвертається до стінки.

— Викинь.

— Тут лист… — Лікарка зазирає в пакет. — А ще якась їжа!

Дівчина ніяк не реагує. Тоді жінка ставить квіти у глечик, подарований гончарем, пакет залишає поряд з ліжком, лист кладе на подушку.

— Поглянеш, коли з’явиться бажання.

Через хвилин п’ять, коли лікарка йде, Тася підводиться з дивана, заварює чай і додає в нього вина. Зайшовши до кімнати, бере лист. Кілька секунд дивиться на нього, а потім спокійно шматує його.

— Ти ж знаєш, я не люблю свята й терпіти не можу брехунів, — кидає чи то мені, чи то собі.

Клаптики паперу повільно опускаються на підлогу.

Вона й справді має жалюгідний вигляд. П’яна, з температурою під сорок, свідомо відштовхуючи тих, хто її любить і піклується про неї. Вона загортається в ковдру, заплющує очі, заходиться кашлем і впивається алкоголем.

Допивши пляшку вина, Тася перевертається на інший бік, опускає руки на підлогу й збирає розірваний лист. Коли останній клаптик приклеєний на потрібне місце, дістає піцу з пакета. Уже глибока ніч.

«Зі святом! Радий, що ти таки склеїла мого листа, щоб прочитати. Пробач, що поздоровляю тебе так — через знайомого. Пробач, що взагалі поздоровляю.

Не опускай руки в мою відсутність. Не втрачай упевненості в собі! І ти знаєш, що визнання потрібно заслужити. А сидячи цілими днями вдома й п’ючи вино — ти не варта ані моєї, ані своєї віри. Ти можеш говорити скільки завгодно, що я не маю місця у твоєму серці, але тепер я знаю, що це не так. Я кохаю тебе. Щасливого дня, одужуй!

P. S. Не смій його знову рвати!»

Тасіта опускається на край дивана й згортає аркуш.

— Бевзь…

Відкидає лист геть від себе й знову заривається в ковдру.

Він правий. Першим порухом після прочитання було порвати лист знову. Ми починаємо її втрачати.

Безсоння. Температура росте. Закінчився алкоголь. Монстри гризуть її душу.

Депресія. Апатія. Відчай. Страх.

Замотана в ковдру піддослідна ходить квартирою. Без мети, просто никає.

Телефон розривається від дзвінків.

Стукіт у двері.

— Привіт…

На порозі стоїть давній знайомий, з яким вона випивала раніше. Той, який нічого не досягнув сам. Той, який не вірив у неї.

— Згадаємо минуле? — Тася затягує його за рукав до квартири.

Ігор стягує стару задрипану куртку.

— Захворіла?

— П’яна гуляла довго під дощем.

— Ого! — хихотить підстаркуватий парубок. — Та ти, хоч і ходиш у костюмі, не дуже відрізняєшся від простих смертних.

— Перестань. Ти ж знаєш, яка я, — супиться дівчина.

Вони мовчать. П’ють, дивляться на краплі дощу, що стукають у вікно й знову мовчать. Їм ні про що говорити. Тоді вони зазирають у минуле й виявляють, що там їх щось поєднує, занурюються в пройдешнє, згадують.

— Тоді… з Валеном… Я знав, що він тебе вдарив.

Тасіта підіймає на нього здивовані очі, одразу зрозумівши, про що він.

Того дня вона відкликала його вбік від компанії й сказала, що вони з Валеном більше не разом.

— Я вважав, що він зробив правильно… — Ігор закушує губу. — Ні. Навіть не так. Я не хотів, щоб ви розійшлися. Він поводився з тобою так, як тобі було потрібно. І я ніколи не бачив такого сліпого кохання. Мені було його шкода. Я розумів його.

Піддослідна відводить погляд — її очі стають вологими.

— Ти завжди була такою. Легко розбивала серця. Була байдужою до чужих почуттів. З тобою безпечніше було дружити. Тому що друг, не знаю чому, але він важливіший для тебе.

Вона розмірено напивається до бісиків. У свідомості постають картини минулого. Їх багато. І не всі серед них приємні.

— Тому я лишився для тебе другом. Я кохав тебе.

— Я знаю.