Німа - Юлія Гук
Піддослідна мовчки стенає плечима й заходиться кашлем.
— Уже пила щось від температури?
Заперечливо хитає головою.
— Зараз я зроблю тобі чаю, а потім збігаю за таблетками. — Він швидко підводиться і йде на кухню.
Дівчина щасливо зітхає. Їй згадується мама, яка завжди була поряд у такі хвилини. А крім неї, Тасею більше ніхто ніколи не опікувався. Хіба що Вален… Та з ним вона жодного разу не хворіла. Але він був поряд, коли в неї починалися критичні дні. Вален теж турботливо приносив їй чай і таблетки від болю.
Увесь день Жар не відходить від дівчини ані на крок. Його нітрохи не бентежить її доволі поганий зовнішній вигляд: червоні очі, брудне волосся і сморід від поту. Та все ж щось у ньому турбує мене. Він, здається, уникає її погляду.
Під вечір стан Тасі нарешті покращується. Вона навіть починає трохи говорити.
— Дякую, — говорить, обережно приймаючи з його рук наступну чашку чаю. І мило посміхається йому.
— Та немає за що. — Жар знову відводить погляд. — Тасю… Я маю тобі дещо сказати…
— Щось сталося? — Піддослідна стурбовано дивиться на хлопця, тільки зараз помітивши в ньому зміни, що так хвилювали мене впродовж усього дня.
— Ти ж знаєш… Прийшло тепло. Я маю їхати на заробітки в інші міста. — Він буравить очима свої руки. — Відкрито сезон для вуличних музикантів. Мене запросили виступати в кількох клубах інших міст. Я зобов’язаний їхати.
— Ти жартуєш? — невпевнено посміхається дівчина.
— Хотів би. Але ж ні. Ти добре знаєш про мій спосіб заробляти гроші…
— Ти казав, що тобі треба зовсім не багато! — Вона різко відставляє геть філіжанку з чаєм й хапає спітнілими долонями його руку.
— Так, багато я й не зароблю… Але ж жити на щось потрібно? Тим паче, що я вже давно не виступав у таких місцях…
— А днями в кафе?
— То інше. У клубах я отримую значно більші гонорари. Туди приходять люди, щоб побачити саме мене. Щось схоже на фанів.
— Он як… — на Тасине обличчя напливає байдужа маска, і вона відпускає його руку. — І коли ти їдеш?
— Завтра…
Тут вона знову втрачає рівновагу. Її очі наповнюються страхом.
— І ти отак мене покинеш? Зараз? Коли я тільки почала вірити? Коли я почала працювати? Коли я ще й захворіла?!
Він мовчить, лише затуляє руками обличчя.
— Не їдь… — Вона благально тягне його за рукав сорочки. — Моєї зарплатні вистачить на двох…
— Здуріла?! — Жар несподівано спішно виривається з її рук і встає. — Ти думаєш, я зможу так просто сидіти на твоїй шиї?! Може, я й принижуюся до статусу твоєї хатньої робітниці, але я ніколи не стану брати за це гроші!
— Ти думаєш, мені стане легше від цих дурних папірців?! Ти думаєш, вони мені допоможуть стати на ноги?! Почати робити те, про що ти просив?! Чи вони мають мені додати віри?!
Жар знову опускається поруч і починає гарячково гладити її волосся.
— Усе буде добре… пам’ятаєш, ти мені сказала вчора? Ти думала, що я сплю. А я не спав і все чув. Ти й без мене впораєшся. Ти вже готова…
Тася жорстко відштовхує його від себе.
— Ти обіцяв бути поряд.
— А я буду поряд — у твоєму серці. Я телефонуватиму кожного дня. — Він запопадливо присідає, щоб зазирнути в її очі.
— У моєму серці? — Вона гірко посміхається. — Ти думаєш, що встиг за такий короткий проміжок часу аж так глибоко заповзти? Наївний. Ти мені потрібен — не сперечаюсь. Але не там.
Жар несподівано суворішає.
— Я не зможу бути весь час поряд. Ти маєш сама зрозуміти, що це все, — він обводить рукою кімнату, показуючи на полотна, — перш за все потрібне тобі.
Піддослідна відвертається.
— Забирайся. Більше не хочу тебе бачити.
Він тяжко зітхає. Зібравшись, заходить до кімнати, щоб поцілувати її на прощання. Але вона сахається, відвертаючи обличчя.
— Коли я повернусь… я повернусь до тебе. Тільки до тебе. Ти ж знаєш, що я кохаю тебе. Не муч мене. Візьми телефон, коли я подзвоню…
Зачиняються двері, скімлить замок.
Тася сидить, обійнявши себе за коліна. У кімнаті тихо. Раптом цокання годинника стає надзвичайно гучним. Мені здається, що з кутків усієї кімнати до Тасіти тягнуться темні тіні, що зловтішно хитаються у світлі вуличних ліхтарів.
— Я така жалюгідна…
Я у відчаї. Він був
