Німа - Юлія Гук

— Тобто?

Жар просто посміхається, і Тасіта розуміє, до чого він веде.

Картини із зображенням життя. Щось дуже особисте. Щось, у чому криється глибокий зміст. Щось, що не піддається аналізу. Це її картини.

Піддослідна тяжко падає на диван, знявши тільки черевики.

— Я обов’язково колись розстріляю…

— Кого?

Жар сідає поруч, кидає рушник на плече й починає стягувати з неї пальто.

— Усіх… — стогне, увіткнувшись обличчям у подушку.

— Давай зроблю масаж?

Тася байдуже відмахується рукою, дозволяючи йому робити з собою все, що завгодно.

Хлопець стягує з неї сорочку й починає розтирати спину. Шкірою розтікається приємне тепло. Він обережно масажує плечі та шию, опускається до поперека.

Дівчина відчуває, що засипає.

— Так приємно…

Перед очима мерехтять вогники, і перед нею постає картинка з минулого.

Тася лежала на животі, прикривши простирадлом тільки ноги й сідниці. Більша його частина вкривала іншу оголену дівчину.

Сонячне проміння, що било з величезного вікна, заповзало під вії й змушувало встати. Дівчина підвелася.

— Це було гарно…

Тасіта охопила її за талію й потягла до себе. Віра, зі сміхом змахнувши руками в повітрі, упала на ліжко й притислася обличчям до Тасиної шиї.

— Завжди ти кудись поспішаєш… Давай просто полежимо… — ледь ворухнула губами, повертаючи голову до дівчини.

Віра ніжиться в її руках.

— Тасю… Ти не вважаєш мене дивною?

— Чому я повинна так думати? — Дівчина запитувала, не розплющуючи очей.

— Ну… те, що сталося…

Тиша. Чути лише сопіння піддослідної.

— Та ні…

— Завжди ти так! — посміхнулася Віра й погладила волосся Тасіти. — Ти б ніколи не здогадалася, що я на таке здатна. Ти б ніколи не подумала, що я можу бути такою. Правда?

— Такою сексуальною? Я, звісно, помітила, що ти гарненька, але не думала, що ти ще й пристрасна.

— Ти не думала, що я можу виявитися… — Вона помовчала, підбираючи слова. А потім швидко випалила: — А ми що, тепер лесбіянки?

Тася здивовано розплющила очі й підвела голову.

— А ти як думаєш?

— Мені з тобою добре… — почервоніла.

Піддослідна поцілувала її в щоку.

— На цьому й зупинимося.

Віра довірливо притиснулася всім тілом до Тасіти. Їй було достатньо цього. Просто обіймів. Просто її.

Відчай стис горлянку. Монстри починають біснуватися й висмоктувати її душу, залишаючи там пустку.

Нервові втомлені рухи в пошуках пляшки.

— Борись. — Твердий голос крізь пітьму. — Випивка тобі не допоможе.

Тася розплющує очі.

Вона стоїть посеред вулиці. П’яна. Самотня. Втомлена. Без надійного плеча поруч. Безсила. З диким несамовитим страхом в очах.

А довкола люди, які намагаються сховатися від дощу під парасольками й стріхами будинків.

Піддослідна дістає тремтячими руками мобільний телефон і починає судомно набирати номер, що вже знає напам’ять.

«Абонент поза зоною досяжності».

Тяжкий панічний ковток слини.

«Абонент поза зоною досяжності».

Біль стає неможливим. Напад мороку.

«Абонент поза зоною досяжності».

Тася розгублено, змучено озирається й не бачить нічого. Не відчуває нічого. Ні холоду, ні мокрого одягу, ні власного серцебиття.

Раптом гарячково біжить за ріг будинку. Спазматично блює, однією рукою вхопившись за живіт, а другою підтримуючи волосся. За нею поспіхом біжить хтось у легких весняних черевичках.

— Тася? Що ти?.. Ой… — Жіноча постать затуляє собою простір між будинками.

Тася витирає рот рукавом пальта й починає осідати на землю.

— Ні-ні! Зачекай… — Світлана Анатоліївна підхоплює її попід руки. — Ми ж не так багато сьогодні випили.