Німа - Юлія Гук

була не моя ідея, — стенає плечима піддослідна. — Він запропонував, а я не заперечувала. Мені так доволі зручно. Усе-таки секс потрібен організму, а Жар ідеальна кандидатура для вдоволення інтимного голоду. Та й поговорити з ним є про що. І ще: те, що він приносить попоїсти, завжди таке смачнюче. Я вже давно так не харчувалася.

— Та ти мене дуриш! Який нормальний хлопець погодиться на таке?

— А хто сказав, що він нормальний? — хихотить Тася. — Довкола мене таких немає. Нормальні люди не цікаві. З ними нудно.

— Ну, знаєш, це життя, а не кіно!

— Але ж він подарував мені насолоду, а я — йому. По-моєму, цілком рівноцінний обмін.

Катя замислюється. Здається, у неї волосся починає рухатися від таких зосереджених роздумів.

— Напевно, він тебе сильно кохає.

— Думаю, так.

Я бачу, що Тася отримує якесь винятково жіноче моральне задоволення від того, що в неї є такі стосунки.

— Он, дивись. Він уже прийшов за мною. Давай прощатися.

І справді, за вікном стоїть Жар і дмухає собі на руки, щоб зігрітися.

Вони виходять з бару.

— Привіт! — Хлопець радісно посміхається дівчатам.

Катя змірює його уважним поглядом, не відповідаючи на привітання.

— Чим ти її вчора годував?

— Мексиканськими такос… — здивовано відповідає Жар.

Дівчина гмикає, чоломкає Тасю у щоку.

— Н-да… Привабливий, розумний, хазяйновитий… Я тобі заздрю.

— Про що це вона? — запитує Жар, коли Катя зникає за рогом будинку.

— Та так… Про жіночу мрію й про те, як її досягнути, — сміється Тасіта й цілує хлопця. — Може, ти не такий уже й безнадійний…

Такою радісною я вже давно її не пам’ятаю. Вона насолоджується кожною миттю свого життя. Її навіть тішить ця заздрість, хоча Тася й розуміє, що це погано. Чужа заздрість — недобре почуття. Але, певна річ, вона їй таки лестить!

1.03

Думки. Думки. Думки.

— З весною тебе! — Світлана Анатоліївна радісно зазирає до кабінету. — Дивись, я собі купила нові туфлі!

Вона вертить ногою, взутою в обнову.

— Ти думаєш, мені це цікаво? — Дівчина, не відриває голови від паперів. — От лайно. Знову наш пузань кричатиме.

— Ну подиви-и-ись! — Жінка улесливо намагається потрапити в поле зору Тасі.

Піддослідна знехотя підводить очі на туфлі. На Світлані Анатоліївні легенькі лаковані човники з високим підбором.

— Як тобі?

— По-дурному. — Вона повертається до документів.

— Що?! Чому?! — Світлана Анатоліївна сідає за стіл і дістає з сумки вино.

— Вони ж наскрізь промокнуть. На вулиці снігу по коліно. Тому й по-дурному.

— Та я ж не ходжу в них на вулиці, — сміється. — Я перевзуваюсь у приміщенні.

— Теж по-дурному.

— Гей! У тебе сьогодні поганий настрій?

— Та ні. Нормальний. Просто не бачу сенсу тягати за собою пакунок зі змінним взуттям. Тим паче з такою роботою, як у тебе. Ти ж увесь час бігаєш. Це незручно.

— Не тобі ж тягати, — надимає губи жінка.

— Твоя правда. Але я впевнена, що не варто вдягати туфлі в офісі тільки для того, щоб похизуватися. От прийде весна — тоді можна.

— Уже весна, — пирхає сміхом колежанка.

— Я маю на увазі справжню весну з сухим асфальтом і розпуклими бруньками на деревах. — Тасіта нарешті відривається й бере пластиковий стаканчик з її рук. — Ти знайома з Анастасією Вікторівною?

— З тим стервом? Звісно. Мене вкрай дратує її запопадлива відданість нашому пончику. Я не здивуюся, якщо довідаюсь, що вона навіть спить з ним. А що?

— Заходила до мене недавно. Побачила, що в мене є вино.

— І ти все ще п’єш? — Жінка вкрай дивується.

— Мені закон не писаний, — криво посміхається Тася й причащається з пластика. — Вона була б чудовим кадебівцем. Мені здається, вона отримувала б насолоду від катування. Скрізь суне свого носа, сучка.

— Тобі можуть знову обчикрижити зарплатню, — зауважує Світлана Анатоліївна.

— Мене це не лякає. За квартиру мені, якщо треба, заплатять.

— Батьки… — хитає головою з розумінням.

— Хлопець.