Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська

Опісля постояв ще хвильку мовчки і обглянувся по кімнаті.

– Як тут у вас гарно! – сказав, а побачивши під вікном моє бюрко, приступив до нього ближче.

– Тут ви пишете, правда?

Я усміхнулася і потакнула мовчки головою.

– Я хотів би щось із ваших писань читати… чи не можна би?

– Ні! – відповіла я стиха.

– Але коли будете мати раз щось друковане, то пришліть і мені! – просив він. – Для мене буде це дуже інтересне. – А по малій хвилині додав: – Чи ви посилали що з ваших праць куди-небудь?

– Ні.

– Ні? Ну, так я роблю вас уважною: не робіть собі ніколи з того багато, коли вам і відошлють назад рукопис.

– Це би мене дуже боліло, пане доктор!

– Я вам вірю. Однак ви мусите бути й на це приготовлені. Впрочім, воно має деколи в собі і щось доброго.

– Чому?

– Тому, що чоловік вкладає в слідуючу працю подвійну силу.

– А для мене було би відослання рукопису доказом, що я нездібна до умовної праці. Ах, я знаю, мене це знищило би! Коли я що роблю, так роблю всею душею!

– Але чому мало би це вас зараз «знищити»? – відпер він. – Не приймуть в однім місці, то приймуть у другім. Прийняття якої-небудь праці залежить прецінь від її духу, напряму і т. д. Впрочім, чи праця літературна становить для вас одиноку ціль вашого життя, коли кажете, що зворот рукопису знищив би вас? – Він дивився на мене проникливо, мов хотів збагнути всі тайни моєї душі і вижидав відповіді.

Я не зношу таких гострих допитливих поглядів. Паленію від них, хоч би походили і від байдужих мені людей. В цій хвилі навинувся мені бог знає чому, немов навмисне, мов причарований, викликаний його питанням, на силу перед душу – Орядин, і я спустила очі.

– Дійсно одинока ціль вашого життя? – допитувався вперто.

З його голосу вдарила тонка іронія, так мовби він не вірив моїм словам, мовби за ними крилося ще щось інше, заховуване поки що в тайні, але таке, що він відгадував. Супротив іронії боролася я ще з дитинства, бо нічого не боліло мене так, не вражало так сильно, як вона. Тому на таке його питання я гордо спалахнула. Що він собі думав? Чи, може, також щось подібне, як багато мужчин, наприклад, що жінка, котра береться і за іншу працю, як за домашню, а головно за перо, хоче тим лише звернути увагу мужчин на себе? Коли б він так про мене думав… і в мене неначе щось із боллю зойкнуло.

– Це дійсно одинока ціль мого життя… – відповіла я і глянула йому в очі. Його очі горіли, а на устах грала ще ледве замітна іронічна усмішка.

– Чи ви находите в тім щось гумористичного, пане доктор?

– О, то ні, відповів він поспішно, відвертаючись від мене і беручись за альбом з фотографіями, що лежав на столі перед ним. – Воно видалося мені лише потрохи чудним.

– Що я пишу? Це правда, в мене нема відповідної освіти, і я пишу, ведена лише самим чуттям.

– Ні, того не хотів я сказати, – закинув він, – але те, що ви ще молоді і… і повинні, властиво, життя уживати, а не затребуватися в книжках та тратити між ними свою молодість. Ви… ви могли би й заміж вийти, могли би і так щасливою бути.

– Це правда, – відповіла я рівнодушно, – я могла би й так бути щасливою; однак я не дивлюся на подружжя, як на одиноку ціль женщини, т. є. не дивлюся як на головну ціль свого життя.

– Чому? – спитав бистро.

– Тому, що вона може дуже легко звихнутись, а тим часом праця – її не може мені ніхто відібрати. її можна хіба не прийняти.

– А коли б її справді не прийнято? – спитав із посміхом. – Коли б її, наприклад, не прийнято, що осталось би вам, крім неї?

Я глянула на нього широко отвореними, майже наполоханими очима, а опісля водила ними хвильку поза ним.

– Це не може бути, пане доктор, не може бути! – відповіла я з якоюсь здержуваною розпукою.

Він дивився на мене зчудований, мов побачив мене такою перший раз у житті. А відтак сказав:

– Я сам не вірю, щоб воно могло так бути, і питаю лише так, для прикладу, яку мету життя вибрали би ви собі в тім випадку, коли би вам вашої теперішньої цілі забракло, значить, коли би ваших праць не приймали, а лиш для себе ви писати не хотіли би?

– Я не знаю, пане доктор! Я дійсно не знаю… тоді я була би дуже нещаслива. Бог знає, що б тоді було, якби я не могла працювати по душі.

– А щастя родинне… чи воно не має у вас жодної вартості? – питав далі.

– Чому ні? Однак де запорука, що я дістану і його? Ах, я не хочу з тою думкою і зживатися, що воно мені також припаде. Я над тим не хочу ніколи думати. Хто привикне до думки, що йому доля всміхнеться, той двічі чується нещасливим, коли його поб'є недоля!

– Це правда! – відповів він. – Однак чоловік може почасти і передвидіти свою долю. Чи ви не відчуваєте, наприклад, зближення того, що зветься в людськім житті щастям, і буває звичайно метою життя?

Я задумалась.

– Ні, пане доктор! – А по хвильці, під час котрої постать Орядина станула в моїх думках чомусь так ясно, додала я поспішно: – Я не знаю, я справді не знаю. Впрочім, чи не можна бути чиєюсь жінкою і любити, попри чоловіка, і працю або яку-небудь штуку: малярство, музику, літературу, – одним словом, любити світ Божий в цілій його величі, з різнородними його гарними і чудесними об'явами? Чи то не можна?

Він усміхнувся якимось зависним усміхом.

– Чи я кажу, що не можна? Я був би гордий, коли б мав таку жінку. Нехай би любила і малярство, і музику, всі штуки світу, займалася кожною працею, що відповідала би її істоті, її смакові, поринала в ній досхочу, до втоми, лише найбільше нехай би любила мене!

Я усміхнулася, хоч він видавався мені дуже поважним у тій хвилі.

– Чому ви смієтеся? Я би тому того жадав, що я сам любив би її дуже, дуже щиро!

– Як же ви це можете знати?

– О, я це знаю. В мене вже натура така. Що я люблю, люблю вже навіки.

Я не відповіла, а він обертав скоро картки в альбомі, мов шукав когось там. Нараз задержався при фотографії свояка Муня, котру мені прислав вуйко на Різдвяні свята.

– Хто це такий? – спитав різко.

Я сказала хто.

– Ваш свояк? – спитав недовірливо, і його очі блиснули. – Він пристойний; але ж бо він чорнявий!

– Він справді чорнявий,