Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська

Він спаленів і ніби погрузився в оглядання цього лиця.

– Я шукав фамілійних черт, – оправдувався півголосом. – Мені здавалося, що він, як ваш брат, мусив би бути русявий. – Опісля запер нетерпеливим рухом альбом і, оглянувшись ще раз по кімнаті, кинувши оком на всі дрібні образки і фотографії на стіні, ухопив за капелюх.

– Не хочу вам забирати більше часу, – сказав, – тим більше, що мусите також іти в місто. Дощ устає. Я вернуся сейчас і заступлю вас при матері.

Попрощався й вийшов.

Я слідила за ним очима так довго, доки не зник з виду.

«Що я люблю, люблю вже навіки!» – повторював раз по раз якийсь голос у мені. І я була в тім переконана. Він останеться своїй любові вірний…

Але яка вона буде? Яка царівна?

Певно, німкеня. Але ні! Він казав раз, що йому слов'янські жінки ліпше подобаються…

Послідній тиждень його побуту минав страшно скоро. Він став якийсь нервовий, неспокійний. Майже щодня говорив об своїм від'їзді, або: «Тепер маю перед собою ще п'ять днів», опісля знов: «Тепер лиш три», а врешті сказав: «Маю ще лиш завтра».

День перед тим «завтра» сиділи ми обоє в городі, недалеко веранди, і він помагав мені вибирати і завивати насіння з різних цвітів. Був мовчазливий, а я старалася його розвеселити, хоч і сама не була в надто яснім настрої.

– Коли будете мати щось із ваших праць друкованого, то пришлете мені це самі, правда? – обізвавсь урешті.

– Пришлю.

– А коли заручитесь, то напишете мені це також самі, добре?

Я не бачила його лиця при тих словах, а що жартував звичайно в спокійнім тоні, так я взяла ці слова за жарт і відповіла так само спокійно:

– Добре.

Він помовчав, а через хвилину сказав:

– Тоді пришлю вам прегарну велику мушлю[77], котрої шум буде вам пригадувати море.

– І вас.

– Мене не потребує вам пригадувати, коли будете вже судженою, – сказав півголосом.

– Однак я хочу.

– Коли б я знав, що вона пригадувала би вам мене тоді, то розбив би її поперед усього.

Я розсміялася тихим сміхом.

– То значить, що я би її в такім випадку не дістала. Ну, нехай буде й так, але тоді забуду про вас цілком, цілком.

– Забудьте! – сказав з якоюсь гордою, однак заразом і гіркою веселістю. – Я не пригадаюся вам, певно, нічим. Від матері не довідаєтесь про мене нічого, бо я попросив би її не згадувати вам про мене. Зі знайомими не переписуюся. Часописи не будуть про мене згадувати, бо я ані політик, ані літерат. Взагалі я не тішуся ніякою славою, і залежало мені завсіди на тім дуже мало, щоби здобути собі ім'я і розголос. Я старався лиш про те, щоби бути щирим дорадником і помічником тим, що зверталися з довір'ям до мене, і бути характерним і гідним сином своєї країни. На чім іншим залежало й залежить мені дуже мало, і тому належу до тих, про котрих не чути дуже багато. Вам прийдеться навіть дуже легко забути про мене.

– Так само, як і вам про товаришку, – відказала я (ніби хотіла його в жарті уколоти), – з котрою аристократ по душі заприязнився на шість неділь. Але там, на морі, на тім широкім, прегарнім, голубім морі, на дні котрого бачиться знов другий, прекрасний, багатий світ, – там забуде він її цілком.

Саме в тій хвилі звернувся він до хвіртки, крізь котру входила пані Марко з Оксаною, і, не обертаючись до мене, сказав зміненим, однак спокійним голосом:

– Там не забуде він її ніколи. Що він любить, любить вже навіки.

На моїх устах завмер свавільний усміх, а жартівливі слова не повертали більше на них. Я жалувала висказаних слів, відчула нагло глибокий жаль, а заразом стало мені так, немовби я потонула і тілом і душею в ціле море цвітучих, своїм запахом упоюючих цвітів…

Другого, т. є. посліднього, дня не бачила я його перед полуднем майже зовсім. Ходив кудись прощатися до знайомих і відвідати впосліднє своїх кількох пацієнтів, що дістались йому припадком; а коли вернув, складав якісь книжки і речі. Споминав, що від'їде вночі. По обіді прийшла Оксана, і ми пішли всі троє до міста. Вона мала в книгарні замовити якісь ноти, а він якийсь медицинський часопис.

Я ждала на обох надворі і читала заголовки виставлених книжок. Незабаром вийшов і він, і ми проходжувалися попри книгарню, Оксана барилася довго.

Незадовго по тім рипнули двері від склепу.

Ми звернулися живо до них, думаючи, що це Оксана, однак це був хто інший.

Це був Орядин. В мені застигла кров.

Він, розуміється, бачив і нас. Минаючи попри нас, палкий, мов іскра, плохий, іронічний, кинув на нас блискучими очима. Доктора змірив від голови до ніг, а мене поздоровив іронічно, і як мені здавалося, ледве що не вимовив: «Отже, вищий чоловік найшовся, гратулюю вам!»

Побачивши його перед собою так несподівано, я спаленіла сильно; потому, мов підтята, зблідла; а пересвідчення, що доктор це бачить, мішало мене ще гірше. Доктор же бачив дійсно. Вп'яливши свої проникливі очі в мене, читав і відгадував із мого змішаного лиця все, а я, не вміючи панувати над виразом свого лиця, стояла перед ним, немов виновниця, зі спущеними віями…

– Хто це був? – спитав мене.

– Орядин… – відповіла я здавленим голосом.

– Орядин? То він?.. – І не питав більше нічого.

Коли я на нього пізніше глянула, видавався мені цілком блідим. Дивився кудись далеко вперед себе, так мовби я не находилася коло нього, і, підкручуючи спокійним рухом вус, гриз спідню губу…

Хутко по тім вийшла й Оксана.

– Ви ждали на мене, – щебетала вона, – а мені показувано стільки нових нот! Там був і ваш Орядин, Наталко. Переглядав також ноти на скрипку, фортепіано. Він не говорив із вами? Ха-ха! – сміялася, – дивився раз у раз, як ви проходжувались із доктором, а ви, докторе, – звернулась до нього, – заінтересували того панка так, що питав книгаря, хто ви такий.

– Мабуть, довідався, хто я, – відповів цей спокійно. – А може, я й перешкодив йому побалакати зі своєю… знайомою. Ну, нехай вже простить; цієї ночі від'їду вже.

– Цієї ночі, докторе? Ні, завтра рано! – кликнула Оксана.

Я йшла мовчки між ним і нею і не отворила уст ані на слово.

Від нього віяло на мене знов немов холодом, і я від холоду того неначе в'яла. Що сталося йому так нагло? Чому змінився знов на того гордого, неприступного чоловіка, що відпихав мене чимсь від себе, настроював такою своєю істотою так само відпорно і гордо, настроював так до сліз!

– Цієї ночі, Оксано! – відповів він рівним, спокійним голосом. – Коли раз кінець настав всьому, так пощо відкладати його і мучити других і себе? Коли