Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська
Одного разу було в нашім городі зайнятих більше робітників: копали ставок. Він наглядав за працею сам, вештався невтомимо біля них від рана до вечора, оповідаючи їм бог знає що, пояснюючи та навчаючи їх про різні, їм незвісні речі. Довідавшись при тій нагоді, що в одного з них дитина вже від довшого часу слабує, зайшов туди переконатись наочно об усім. Одному з робітників виробив прохання, щоби його старого немічного батька прийняли в дім бідних, а одному виробив місячну запомогу. Цей був уже старий чоловік, походив зі значної колись родини і стеріг завсіди вліті нашого городу.
– Прийдеться зі старою просто з голоду згинути, коли сили в руках не стане, – говорив досі, – бо жебрати не вчився я замолоду та й на старість не потраплю.
Ми були би об тім всім і не знали, коли би старий не оповів нам того, а мати подужавшої дитини не прийшла подякувати за добрий вчинок і грошову поміч, яку від нього дістала. Його не було тоді дома, однак пані Марко обіцяла бідній, що перекаже синові слова подяки… Коли повернув і вона все докладно переказала йому, спалахнув, мовби його хто окропом обілляв.
– І не мали що згадувати, та це, – відповів. А побачивши припадком і мене, зморщив брови, вхопив капелюх і вийшов знов кудись.
По трьох неділях стали ми вже цілком добрими товаришами. Я навчилась розуміти його лагідне, однак супроти себе майже строге поступування, а він, пізнавши мою вразливу, полохливу вдачу, обходився зі мною ніжно, обережно, мов з мотилем.
– Ви боялися мене спершу, сторонили від мене, – сказав мені одного разу, коли ми сиділи якось у кімнаті, я при якійсь «терміновій» роботі для пані Марко, а він з газетою в руках читаючи що інтересніше уголос.
– Боялася.
– Чому? – його ясний повний погляд спинився вижидаюче на мені.
Я в першій хвилі вагалася оповісти йому, що мене від нього відпихало, але врешті сказала. А то, як мені здавалося, що він боявся мене, немов маловажив за те, що я лиш «товаришка»! Здавався мені зарозумілим і надто критично успособленим; я чулася при нім пригнобленою, боялася і того, що він стільки знав і бачив. (Тут він усміхнувся весело.) Мені неустанно привиджувалося, що він у глибині свого серця глумить собі з мене і з того, що мені було найсвятіше.
Він прислухався спокійно моїм словам, мов ждав ще дальших і дальших об'яснень, а врешті сказав так само спокійно, майже байдуже:
– Це правда, я уникав вас дійсно. В мені якась особливша і непоборима антипатія супроти всіх товаришок, гувернанток, учительок і тим подібних істот. Чому, сам не знаю. Може бути, тому, що вони нагадують мені тих, що хотять tout ргіх[75] стояти «самі». Я мав часто нагоду стрічатися з невикінченими емансипантками, а ті так обридли мені з своїм «питанням жіночим» і балаканням про рівноправність, що я їх ніколи не можу стерпіти. Не думайте, – додав поважно, – що я належу до тих, що моляться до непросвіченої женщини, що їх ідеалом або молода неосвічена наївна дівчина, або заміжня жінка з величезним білим фартушком і купою ключів при боці. Я знаю, що викликало рух жіночий, так само, що викликало й соціалізм і інші об'яви в суспільності. Я знаю, що вони і мають право домагатися того всього, чого, власне, домагаються; я переконаний, що вони доб'ються колись своїх жадань; лише, бачите, я не можу цілком з тим погодитися, щоб жінку трактовано лише як людину, як це, власне, роблять оборонці полу жіночого, а не також як і жінку.
– Так у вас жінка не те саме, що людина-чоловік?
– Чи словом «чоловік» називається лише мужчину?
– Ні, однак його життя більше забезпечене, ніж жінки.
– То своєю дорогою; але було би лучче, коли б зі зміною обставин не зміняли і жінки свого характеру, т. є. не зміняли насильно. Я хотів би, щоб обставини змінялися задля них, а не вони задля обставин або задля якоїсь «свободи». В моїх очах женщина – то щось таке несказано гарне, тонке, як і мужчина в своїм роді. Однак обоє тратять на красі, коли одно приймає те, що належиться другому.
– Чи жінки зміняються так сильно, на вашу думку?
– Ах, зміняються! Чи ви гадаєте, що з доступом до всяких занять і до всяких наук зробляться сильнішими, наприклад, в характері?
– Я думаю, що так!
– Ну, воно здається так, однак чому здрібнів дух у мужчин, хоч йому подають широку науку змалку аж до пізнього віку? Чому стає плиткий, поганий, самолюбний, задоволений із себе так, як би осягнув уже найвищий верх досконалості і дальше не потребував сягати? Чому воно так? Чому знам'я нашого часу – самолюбство і обезсилення? Чи вам не приходило інколи на думку, що в думанні людськім настав застій, що воно потребує якогось сильного порушення, щоби змінилося, віджило, але не теперішнім плитким, самолюбним життям, лиш якимсь кращим, чистішим і сильнішим! Нинішні часи, – додав по легкій задумі, – пригадують мені морську тишину, наприклад, під рівником[76]. Горе кораблеві вітрильному, коли натрапить на таку нещасну пору. Ви, мабуть, не знаєте, що воно таке. Без подуву вітру жарить сонце огнем незносимим і розкладає вкупі з кислородом воздушним всі органічні тіла. Вода морська починає гнити, і гидкий жовто-брунатний слиз окружає корабель довкола, як далеко засягне око. Гниль уділюється м'ясу, хлібові, солодкій воді і всім харчовим засобам, що корабель везе з собою. Та гниль переноситься помалу і на людські тіла, і нема на неї ліку на цілім світі. Спочатку міг би сильний вітер зробити цьому пагубному процесові кінець, однак пізніше не приносить і він уже пільги.
– Страшно вмирати такою смертю! – обізвалась я зі співчуттям.
– Не правда ж? – відповів. – І вихор на морі приносить смерть, але се вже іншого роду погибель. В ній гине чоловік бодай з піднятою головою, бореться і за себе, і за других, гине хоробро, коли тим часом там у тишині гине, мов собака. Нинішні часи подобають у дечім на таку морську тишину, і в них також багато-багато гнилі, їм треба також сильного зворушення, щоби «подужали». Однак щоб завернути знов до першого питання: ви «боялись» мене, думали, що я успособлений надто критично, чи не так?
– Так.
– Ви, може, думали, що я маю
