Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська

– Ходіть, Наталіє, ходіть уже раз! – кликала з нетерпеливою радістю пані Марко, коли я підійшла вже до сходів веранди. – Де ви так довго забарилися? Я вже туй-туй що не розгнівалася на вас. За вами посилала до Оксани, бо ви казали мені, що ідете до неї… Ой, з вас великий крутар! – додала ніби серйозно і, всміхаючись, погрозила пальцем. – Ви, певно, боялися по свому звичаю стати мені в чім-небудь на заваді, наприклад, нині при стрічі з моїм дорогим сином. Я вас добре знаю! – І звертаючись до молодого чоловіка, що сидів біля неї і замовк, побачивши мене, додала: – Це та сама, Іване, що я тобі об ній писала. Вона уприємнює мені дні, живе зі мною в тій самоті і зносить всі вибаги мої терпеливо. Це вона, Наталія Верковичівна!

Вражена щирими словами пані Марко, я встилалася своїх передуманих дум і недавно ще почуваної зависті. Змішана і трохи заклопотана, спинилась я на веранді і майже не знала, в який спосіб обізватися. Так само була я й дуже здивована. Переді мною стояв цілком інший чоловік, ніж я собі його досі уявляла. Нічого геройського не було в нім, ростом чи не нижчий від мене, з лиця майже негарний, опалений сонцем, темно-русявий, з окулярами перед ясними, проникливими очима, котрі спочивали тепер з холодною цікавістю на мені.

– Мило мені пізнати вас, – обізвавсь рівним, звучним голосом, – тим більше, що почуваюся вашим довжником. Мати писала мені багато гарного про вас. – І з тими словами подав руку, ні, не руку, а два пальці. Я ледве доторкнулася їх, склонившись майже незамітно, а відтак і віддалилася до своєї кімнати. Стільки було всієї бесіди між нами сьогодні. Коли я, покликана наново панею Марко, прийшла вдруге між них на веранду, він оповідав далі щось матері і мов не замічав мене. Та й мав же він що оповідати; він подорожував стільки по світі, пробував щохвилі в інших країнах, бачив стільки, тож і міг оповідати, мов з книжки. Адже задля пізнання світу вступив до маринарки. Я сиділа недалеко них мовчки, слухала і приглядалася йому. По нім було видко слов'янське походження, хоч здававсь мені дуже знімченим. Говорив знаменито німецькою мовою і з очевидним замилуванням; з його рухів видко було певність, а з його мови широкий світогляд. Мені навинулася мимоволі замітка Оксани, що він «європеєць» і що йому цілком байдуже, до якої він нації належить. З його бесіди додумувалась я, що він демократ, хоч із другої сторони пробивавсь у нім якийсь аристократизм, котрий застерігається заздалегідь від усякого спільництва з тим, що звуть «плебейськістю», сторонить від нього в думанні і в учинках.

Я прирівняла його до Орядина, і він видався мені контрастом того ж. Орядин був з виду гарний, майже пишний, а цей майже поганий. Орядин був інтересний своєю непостійністю, своєю гарячою, лиш почасти гамованою натурою, а цей своєю тонкістю так в рухах, як і в думанні, своєю лагідною певністю.

Від часу до часу задержувався в бесіді його ясний, бистрий зір на мені, мов слова його говорилися і для мене, але я знала, що вони не були і для мене висказані, я відчувала це. Його істота була мені така чужа, така далека всьому тому, в чім я жила і чим була наскрізь перейнята, що мене обгортало все наново чувство самотності, і я мимохіть зверталася в думці до Орядина. Він інший, стоїть чимось так близько до мене, чимось споріднений зі мною, чомусь так добре, добре знайомий! Чому загнівався? Яке зло заподіяла йому? Для чого хоче мене понизити? Адже ми одної матері діти, доля наша змалку трохи не однакова! Коли б він знав, яка я самітна, як жадна не раз сильної опори, соромився би свого поведения…

. . .….

Цього вечора чулась я дуже нещасливою. Пані Марко майже не замічала мене, а я старалася всіма силами не звертати ні її, ні його уваги на себе. Вона, ущасливлена поворотом сина, говорила раз по раз, що він «цілий батько», дивилася, слідила за ним вогкими очима, гладила його по лиці, по волоссю, мов малу дитину, а він, розжалоблений тою любов'ю і майже засоромлений, цілував вдячно руку, що провадила його з наймолодших літ і стерегла від зла і горя, мов рідна мати.

– Ти мені ніколи не справляв гризоти, – чула я, як до нього ніжно говорила, – цілком так, як твій дорогий отець. Ти будеш колись так само добрим мужем, як він, вірним таким… не правда ж, мій любий, любий сину?..

– Що я люблю, люблю вже навіки, – відповів він їй півголосом словами поета Гейне… І ті слова запали мені глибоко в пам'ять. Гарні!

Спершу держався від мене подалеки, мовби боявся з моєї сторони якого нападу на себе, а я, горда, несмілива, вразлива, задивилася на нього і поступала собі так само, що аж смішно було. На його питання відповідала коротко і холодно, нагоди остатися з ним самим хоч би і як коротко уникала тривожно, а коли не могла від того оберегтись, то сиділа вже мовчки, з опущеними віями і не заговорила ніколи перша. «Я не забуваю, що я товаришка! – говорив йому мій погляд. – Не забуваю, не бійтеся! Я до вас не зближуся ані на один крок, ані одною думкою, я не з тих, перед котрими треба аж утікати!»

Чи він розумів мене?

Не знаю.

Пізніше, т. є. коли минув перший тиждень, став іншим. Розпочинав сам розмову, оставався радо в моїм товаристві, а деколи задержував майже на силу різними питаннями, коли я не хотіла з ним довго розмовляти. Звичайно розпочинав розмову розпитуванням про життя і привички своєї матері або про її заняття, опісля переходив на моє заняття, мої замилування… про те, що мене найбільше займало, про музику, літературу, про мої знайомства. Розпитуючи про знайомства, дивився на мене довгим, повним поглядом. Я відповідала коротко, ретельно, мов мусила так відповідати; він мав, впрочім, дивний і лиш йому властивий спосіб питати. Чинив це так лагідно, так спокійно заразом, мовби то не «товаришка» стояла перед ним, а якась сполохана, чудна птаха, готова утекти йому з-перед очей щохвилі і не вернутися. «Тому він і лікар, – думала я собі, – привчився з різними людьми різних способів».

Часом, коли я безмовно і безшелесно вешталася по хаті, чи спрятуючи