Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська
– Бідне дівча! – каже мені не раз, гладячи раз по раз моє волосся (о, вона його так часто подивляє), – ви навіть не знаєте, що то значить бути молодою, а ще менше молодою і гарною, то зате ви скінчений характер. Коли мій великий льос виграє (вона об тім часто говорить), то виберуся в велику подорож і заберу й вас з собою.
– Тоді поїдемо до Швеції і Данії, – обзивалася я і майже чула, як мої очі засяяли. Я була в скандинавську літературу по вуха влюблена і мріяла все об тім, щоби побачити хоч Данію, як не всі ті північні країни з їх чудово-гарними краєвидами, з їх фіордами, з їх мужами, як Стріндберг, Брандес і пр. Особливо до Данії тягнуло мене. І. П. Якобсен, котрого творами я, мов звуками улюбленої рідної пісні, впоювалася, був її сином, і все, що тикалось тієї дрібненької країни, займало мене глибоко.
– Добре, до Данії, а також до Італії, до Неаполя… – Вона усміхалася любо до мене, мов рада була вже тепер з моєї утіхи, яку я мусила б тоді відчувати.
Однак великий льос не виграє і ми сидимо тихенько та живемо спокійним, одностайним життям.
Пані Марко займається політикою, прегарними гафтами[70], своїм городом і цвітами, котрими всі покої її дуже гарного помешкання майже переповнені. Я віддаюся по сповненню своїх обов'язків, як каже вона, «приватній філософії».
Живемо в згоді, і між нами не заходять ніколи такі непорозуміння, як, наприклад, з тіткою. Вона вирозуміла і зглядна, впрочім і зовсім інша людина, як тітка. Часами буває дразлива, але це має свою причину в її недузі (у неї серцевий блуд), і тоді буває майже невиносимо прикрою. Однак чи я не перебувала школи, в котрій навчилася складати покірно крила гордості? Чи зносила я стільки горя на те, щоб не узгляднити настрою хорих? Ні, я стала терпелива і лагідна, а та моя лагідність ломить тверду вдачу старої дами і з'єднала мені щире прив'язнення її назавсіди.
– Знаєте, Наталіє, – казала мені одного разу по викликаній нею сцені, – що я просиділа би не раз і годину та дивилася б на вас, як ви сидите он там похилені над роботою, на ваш лагідний непорочний профіль, на ваші сумовито зложені уста, котрі свідчать ясно, що знаються з жалем аж надто. Тоді говорю собі самій: чому сироти нещасливі? Чому й я не раз така прикра і жорстока для вас, хоч знаю добре, що вас вигнало з-під рідної стріхи між чужі люди. Чому, чому воно так? Не гнівайтеся, дитинко, на мене, – говорить, – Бог мені свідком, що це недуга чинить із мене таку тиранку і що ви мені дорогі й милі, мов власна дитина…
А я кинулася до неї та просила її, щоб не говорила так, що того не можу слухати, що вона добра, що я недугу від вдачі вмію розрізнити і що я не уражена, ні, нехай вона собі не робить закидів, не дразнить себе даремно; що, може, я й справді провинилася чим, сама винувата за її злий гумор… а сльози так і тиснулися до очей, тиснулися, і я з болю мало що вголос не зойкнула! Але перемогла себе. Я мала те пересвідчення, що вона була справді добра, бачила прецінь не раз, як рятує деяких бідних, що лиш коло неї туляться, та й для мене добра, і вже тим самим гоїть рану, що признається, що завдала її. Мені й цього доволі, я й за це вдячна…
Знайомих маю досить, однак щирих товаришок лиш дві. Одна – то молода малярка, прехороша поетична душа, а друга – молода заміжня й дуже інтелігентна жінка, на ім'я Оксана Б.
З чоловіком своїм розвелася по році подружжя. Не був їй до пари. їх подружжя було «непорозумінням», як оповідала сама, котре не могло чим іншим скінчитися, як розлукою. Любов до нього змінила її, а щоб не «отупіла» цілком, розвелася з ним на неозначений час і вернула до родичів, у котрих пробувала й досі.
– Не думайте, що він лихий чоловік, – говорила мені, – він навіть дуже добрий, і лиш ми не розуміємося! Я заподатлива і зам'яка супроти його хоробливо консеквентної вдачі, жорстокої упрямості, і він мене нищить своєю істотою. Що ж, чи було нам через церковну зв'язь і далі жити разом та замучувати себе? В мене є маєток, і я пішла своєю дорогою, а він остався радо сам. Ми розсталися в мирі і так, що коли одно за другим затужить справді, можемо знову зійтися…
Говорила заодно, що вже в натурі подружжя лежить те, що воно тратить із часом на красі і що молодий чоловік нездібний до нього. Або, може, нездібні до нього немічні характери? До нас заходила дуже часто, з панею Марко зналася вже віддавна і була навіть її ученицею, а її сина, т. є. лікаря, звала своїм товаришем. До мене горнулася, мов та бджола до меду, а я любила її так само щиро. Була вразлива, честолюбива і дуже музикальна, а з саркастичного настрою не виходила майже ніколи. Мене впевняла, що я характер трагічний з «артистичними зарисами» і що не смію ні за що в світі віддаватися. А я й не думаю ніколи виходити заміж.
Я віддалася «приватній філософії», щоб казати вже словами доброї Марко, і живу собі спокійно, цілком удоволена. З товариств, в які ходжу рідко, вертаю майже завсіди втомлена і розстроєна. Я, молода, чуюся, між ровесницями самотньою і старшою. Оповідала я раз про те пані Марко й питала в неї, що це таке.
– Ви виросли понад буденщину і традиціональні погляди, – відповіла вона, – а дух ваш мчиться вперед, тому чуєтеся в їх товаристві самотньою. Чим дальша висота, тим і самотніша, – чи вам це ніколи на думку не приходило? А ви ж хочете стояти вище. До вас прикладають те саме мірило, що до других пересічних молодих дам, однак ви не мовчіть стільки; виявіть себе самі свому окружению, надайте собі самі вартість, не ждіть, щоб її надавали вам інші, а може, й такі, що не знаються на вас!
– Я не маю дару бесіди, пані Марко; ви ж це знаєте!
Вона сміялася.
– Невже ви не думаєте ясно і логічно?
– Може, й не думаю, не знаю.
– Але ж бо я в те не вірю!
– Мене привчено з дитинства мовчати так, як і терпіти.
– Чи відчуваєте тому потребу писання, що, як кажете, не маєте дару бесіди?
– Я не знаю, – відповіла я, – однак знаю те,
