Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська
– Ти покидаєш нас, Наталонько! – промовив дрижачим, здавленим голосом. – Я цього не перенесу! Ото діждалася в мене раю зозуленька одинокої моєї сестри! – І, отворивши широко рамена, пригорнув мене до грудей і розплакався.
– Останься, останься!
– Не можу, вуєчку!
– Сиротино ти моя бідна!
– Годі, вуйку!
– Коли б покійна бабуня те знала, обернулась би в гробі! – хлипав крізь сльози.
– Вона й так обернулась би, якби знала, яка я безталанна.
– Подумай, що ти йдеш між чужі люди!
– Я не йду просити милостині.
– Це на одно виходить.
– Я йду, щоб стати собі ціллю, вуйку!
– Мрії, моя рибко!
– Ні, правда, батеньку!
– Розбурхана уява, дитинко! – говорив, притискаючи мене раз по раз до себе.
– Свідома воля!
– О Боже, Боже! – зойкнув він.
– Слава Богу, батеньку, не побивайтеся!..
– Ти не знаєш, що це значить іти між чужі люди, – сказав по хвилі.
– Чи я тут дома не жила між чужими людьми? – відповіла я. – А до того, я не хочу вже до тих належати, над котрими добрі люди мусять і без любові мати милосердя.
Опісля просила я його, щоб задержав мене в пам'яті, любив і дальше, щоб від часу до часу писав і не забував тієї, що ще тільки його одного мала…
– Стережися, моя… моя дитинко! – перебив мені нараз несміливо. – Ти знаєш, перед ним… він також в Чернівцях. Не сходься з ним надто часто!
– Не бійтеся, вуйку! – відповіла я, усміхаючись гірко. – Ми, може, й не заговоримо до себе ніколи в житті, а не то, щоб він відвідував мене! – І я оповіла йому всю правду і як ми розсталися.
Він зчудувався дуже, а коли я попросила його, щоби об тім мовчав перед тіткою і іншими людьми, подав мені щиро руку. Заразом зробив мене уважною, що в Ч. має тітка багато добрих знайомих і що ті дістануть, певно, наказ пильнувати мене.
– Тому бережись, моя рибчино, щоб тебе не втопили лихі язики, бо Ч. невелике місто…
Відтак наступило прощання.
Він плакав, мов дитина, а я успокоювала його. Я мусила йому обіцяти, що коли б мені й там не велося, то верну назад під його стріху – і вкінці він пішов, як прийшов, нишком, хильцем…
Бідний вуйко!..
Бабуня передала мене його опіці…
VIII
Вже третій рік кінчиться, відколи покинула я дім своїх кревних і пробуваю між «чужими». Дама, в котрої я живу, – це вдовиця по лікарю, хорваті, що звався Марко, заможна й немолода вже женщина. Дітей у неї нема, крім одного сина від першої жінки її мужа, а син той є лікарем при маринарці[69].
Дивна це женщина, а ще дивніша минувшість її. Багата, образована, пішла з замилування виховувати діти в аристократичних родинах, у котрих проживала аж до часу свого знайомства з лікарем Марком.
– Але з чоловіками мені не щастилося, – оповідала мені раз. – Мій перший муж вінчався зі мною на смертельнім ложі, нагла недуга звалила його, і я довго, довго не могла того щирого гарного чоловіка забути; а з Марком не пішло також ліпше, бо з ним жила я лиш п'ять років. Цього чоловіка любила я так, як не любила, може, ще жодна жінка. Він не женився зі мною з любові, а більше, як казав, з поважання і тому, що в мене було образования. Стараючись о мене, заявив мені одверто, що не любить мене так, як любив свою першу жінку, що, однак, не дасть мені причини чутися з ним нещасливою і жалувати свого поступку. І він говорив правду і додержав до послідньої хвилі свого життя даного мені слова, значить, уладив мені життя якнайкраще. Я не могла йому докоряти, що не відчував до мене такого чуття, як я до нього, о ні; він просто не міг удруге любити, належав до тих вірних глибоких натур, що не відновляються в своїх чувствах, а мають у своїм житті лиш раз весну; така натура була в нього. Я була горда, що він якраз мене вибрав. Він міг ще світлішу партію зробити, однак його прикувало моє образования до мене і пересвідчення, що я одна гідна виховувати його сина по його дорогій, незабутній жінці і що він чується тим щасливий… І я виховувала цю його дитину з найбільшим старанням, та й не жалую свого труда і любові, бо нагорода за це наступила вже. Іван (так звався той син) – то одинока радість мого життя, а як Бог допоможе, то послідні літа проживу коло нього; це обіцяв він мені, і він додержить слова.
Він уступив лиш на якийсь час до маринарки, головно тому, щоби звидіти світ; опісля хоче осісти тут і зажити життям і звичаями свого колись так почитуваного і загальнолюбленого батька. Я не знаю його, того Івана; від часу, як я тут у пані Марко, не відвідував її ані разу, але вона зве його своїм ангелом, а листи його до неї дишуть глибоким поважанням, тонким чувством і незвичайною інтелігенцією.
У пані Марко широке знання, а дар бесіди імпонуючий. Коли говорить, можна за нею писати. її мова поправна, інтересна, і в неї разить лише одно. Обдарена багатою фантазією, пересаджує кожну прожиту подробицю, представляє її майже неможливою. Часто оповідає цілі романи, в котрих грає завсіди сама головну роль. Я прислухуюся їй радо. Всі її оповідання уложені так зручно, кінчаться так щасливо, що вона ними бавить, мов книжка. її вигляд симпатичний, а сама вона поважна, спокійна і держиться дуже строго давнього доброго тону. Це посліднє личить її істоті знаменито, і я не можу собі уявити, як вона могла б уживати таких рухів або слів, як тітка, або навіть і таких поглядів. Якраз вона дама «наскрізь добрих обичаїв», і я її за те дуже поважаю. О, яка ж різниця між нею й тіткою! Ні, це вже таке щастя, що я дісталася до неї, що, мабуть, іншого й не просити мені в Бога…
Коли я оповіла їй свою одностайну історію, розказала вона мені свою майже в тій самій хвилі, мов у відповідь і з якоюсь гордістю. В її історії було стільки романтики, стільки подій, стільки осліплюючих хвиль, що я майже соромилася свого життя «без подій».
– Так, так, – говорила вона, – і то не є ще все, що я тут оповідаю; коли б списала те все, що прожила, скільки поклонників мала я в своїх молодих літах і з якого роду, то не одна завидувала б мені або й прозвала безумною, що я слухала лиш голосу серця, а не розуму і не вибрала за мужа якого графа, лиш лікаря…
Я люблю і поважаю її щиро, а вона
