Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська

– А товаришка обійме знов своє звичайне заняття, читання часописів уголос, – докінчила я зворушеним, хвилюючим голосом.

Його погляд промайнув по мені велично і стрітився з моїм. В мене було чоло грізно зморщене, а уста усміхалися нервовим болісним усміхом.

– А панна Наталія, – говорив далі, мовби не чув моїх роздразнених слів, – стане їй оп'ять одинокою підпорою і заступить їй мене. Так обіцяла мені, і того держуся.

– Так обіцяла я, – повторила я вслід за ним, а більше й не говорила.

Він звертався всіма своїми словами до Оксани. Просив її відвідувати матір і т. д., а коли вона попросила нас відпровадити її додому, я вимовилася, що мене пані Марко потребує, і він пішов із нею.

Я хотіла остатися сама, щоб розстроєна душа втихомирилася. Зворушена несподіваним побаченням з Орядином, не могла я також помиритися і з міною доктора. Була вражена до глибини душі, неспокійна, невдоволена, а на Оксану розгнівана. Як важилася вона мені казати: «Там був і ваш Орядин»? Ха-ха-ха! Мій! Я їй і не оповідала про свої відносини до нього, а вона, примхувата, кинула те слово, не надумуючись довго, ніби жартом; він же думає, певно, що Орядин справді мій! Впрочім, мені дуже мало залежить на тім, що він собі думає!

. . .…..

Вернув саме з заходом сонця додому.

Ми сиділи з панею Марко на веранді вдвійку і ждали його, т. є. вона ждала. Я лиш товаришила їй. Мені розболілася голова, і на свіжім воздусі було мені легше.

Коли я його побачила недалеко дому, забило в мені серце живіше, і я поблідла.

Смішно.

І чому це? Ні, ні, він був мені цілком байдужий, був лише добрим, дуже добрим знайомим. Я навіть не розумію, з якої причини стратила я свою певність, іменно від тієї хвилі в городі, в котрій сказав на мій жартівливий закид, що «що він любить, любить вже навіки!». А що я занепокоїлася його приходом тепер, це мало в тім свою причину, що він бачив моє заклопотання при стрічі з Орядином!

Мабуть, тому й змінився він супроти мене. Його, може, розлютило, що товаришка його матері має знайомих мужчин і її душа не звернена лише до тієї, що хліб дає, що в неї є мрії «романтичні», що, може, вона має навіть якісь любовні зносини за її плечима і що, помимо звісної обіцянки остатися і берегти далі хоровиту даму, покине її якого-небудь гарного дня і піде так, як прийшла…

Так, так, це лиш такі здогади могли змінити настрій його душі, мені ще донедавна так щиро прихильної! Пані Марко мусила йому щось сказати про Орядина і про мене, а може, сказала і все, що знала від мене про мене і про його? Звідки брались би в нього думки про заручини? Він бачив прецінь, яке життя ми ведемо. Що мені діяти? Звинятися перед ним?

Ба! з якої причини? Тому, що в мене, як насміхався Орядин, «тонке, вразливе сумління, мов павутина» і я не зношу на собі найменшої тіні? Впрочім, чи я кріпачка, щоби звинялася зі свого поступування? Ах, ні, коли вже раз так про мене думає, коли став холодним, ранить мене, так нехай! Я підійму голову ще вище, чим ліпше трафить він у серце. Він помиляється. Я вмію горе зносити!

Він ішов через зільник просто до нас, до веранди, вільним ходом і поздоровив нас уже здалека. Ступаючи сходами вгору, глянув на нас втомленими очима, і один-однісінький погляд на його лице переконав мене, що в його душі зайшло «якесь сонце».

– Добрий вечір! – сказав і, знявши капелюх з голови, кинув його таким рухом від себе, мовби був фізично дуже втомленим.

– Добрий вечір, Івасю! – відказала пані Марко втішно. – А де ти так барився? Ходив ще, може, до кого прощатися?

– Ні, – відповів він. – Відпровадив лиш Оксану додому, а опісля зайшов ще в міський город на прохід. Мене болить голова… – Сказавши це, притягнув близько до матері крісло й сів напроти мене.

– І тебе болить голова?

– Чи болить ще кому, крім мене? – спитав він.

– Таже Наталці…

– Так? Може, зі зворушення? – Він перехилився до мене, і по його тонких устах заграла лиш для мене замітна злослива усмішка.

– У мене зі зворушення, пане доктор, – відповіла я спокійно, хоч на дні душі так і скипіло щось відпорне на його іронію. – Але з чого болить вона у вас? – Я говорила півголосом і не дивилася йому в очі.

– О, в мене не дивота, – відповів з уданою веселістю. – В мене, як німці кажуть, Reisefieber![78]

– Мені так прикро, Івасечку, що ти їдеш нічним, а не аж ранішнім поїздом, – вмішалася пані Марко. – Це виглядає так, як би я тебе виганяла!

Він усміхнувся гірким усміхом, відгортаючи повільним рухом волосся з чола.

– Ні, мамо, ви не виганяєте мене.

– Так що ж жене тебе від мене?

– Мене… жаль за… морем. – А відтак додав: – Ви ж знаєте, мамо, що я мушу покинути вас!

– Знаю, знаю, мій сину, однак цим разом ранить мене твій від'їзд серце більше, як звичайно.

– Це болить мене. Однак майте терпеливість. Мине ще якийсь час, і я прибуду до вас назавсіди. Мушу конче побачити ще Індію, а опісля, як доля схоче, заживемо вдвійці.

– Як доля схоче! – відповіла вона гірко.

– І чому би не хотіла? Впрочім, – додав напівжартівливо, напівглумливо, – мені вже найкрайніша пора вертати назад до свого «ремесла». Тут у вас я зніжнів, як жінка, зм'як; ще якийсь час, і різна неміч вчепилася би мене, заким би я це й замітив.

– А там, на морі, чуєтеся сильніші, пане доктор? – спитала я стиха.

– О, там! Там широко і просторо, там смерть так близько коло чоловіка, що він забуває все проче. Сили і думки його зайняті, можуть гуляти досхочу. Тут мені тісно, а почасти я майже непотрібний.

– Іване, ти говориш таке при мені? – обізвалася з жалем стара дама. – Чи я в тебе вже нічого не значу?

– Простіть, мамо! Ви значите у мене дуже багато, однак я належу поки що там…

– Але серцем тут, не правда ж, мій сину?

– Тут, мамо, тут, – відповів. І, похиляючись, притиснув її руку до своїх уст. – Надіюся, що як поверну, то не буду таким нудним, як, наприклад, нині. Там полишу всю свою неміч, свої хиби, всі свої аристократичні примхи і стану знов вашим сином та буду лікарем і хорватом, як мій батько. Ви будете з мене вдоволені, мамо!

– Я була з тебе все вдоволена, Івасечку; навіть тоді, коли ти був ще малим хлопчиною…

– Спасибі вам за