Син Начальника сиріт - Адам Джонсон
- Правда? Ви його ховаєте?
- Автівки були древні, - вів своєї Чон До. - А зброя небезпечно застаріла.
У нього в голові все крутилася попередня легенда, і він параноїдально боявся, що ось-ось скаже, що телефон продзвонив три рази, а сенатор сказав у нього чотири слова. Потім згадав, що було навпаки, що телефон продзвонив чотири рази, а сенатор сказав три слова, а потім Чон До намагався звільнити голову від усього цього - телефон не дзвонив, американський президент на зв’язок не виходив.
- Досить, - обірвав його розповідь один із опитувачів. - Ми спитали в старого, де його фотоапарат, а він каже, що не розуміє, про що ми говоримо. Але ж у вас однакові рукавички, цигарки й усе інше.
- Більше нічого нема, - відповів Чон До. - У вас зараз усе, що я маю.
- Побачимо, що скаже третій.
Йому дали папірець і ручку.
- Час усе записати, - сказали вони й знову вийшли.
Чон До взяв ручку. «По мене приїхала машина», - написав він, але ручка ледве писала. Він вирішив перейти до того моменту, коли вони вже були в Техасі. Потрусив ручку й написав: «І мене привезли до взуттєвої крамниці». Відчув, що в ручці пасти вистачить хіба що на одне речення. Натиснув, як міг, і нашкрябав: «І там почалося моє приниження».
Чон До підняв папірець і прочитав свій короткий звіт. Доктор Сон казав, що в КНДР вагу має не людина, а історія. І що це означає, коли історія - ніщо, просто натяк на життя?
В ангар зайшов один із водіїв. Підійшов до Чона До і спитав:
- Це тебе я маю забрати?
- Куди забрати? - перепитав Чон До.
Прийшов опитувач.
- У чому річ? - поцікавився він.
- У мене фари перегоріли, - пояснив водій. - Або я їду зараз, або не поїду взагалі.
Опитувач звернувся до Чона До:
- Слухайте, ваша історія підтверджується. Можете йти.
Чон До показав папірець:
- Оце й усе, що в мене вийшло. Паста скінчилася.
- Головне, щось та написалося. Ми вже ваші папери послали куди слід. А це так - особисте твердження. Не знаю, навіщо від нас його вимагають.
- Підписати треба?
- Не завадить, - погодився опитувач. - Так, хай буде офіційно. Ось, візьміть мою ручку.
Він дав Чонові До ручку, подаровану докторові Сону мером Владивостока. Писала вона чудово - Чон До не підписувався ще від часів мовних курсів.
- Краще візьміть його зараз, - сказав водієві опитувач. - А то він тут до вечора просидить. Тут один старий ще паперу просить.
Він дав водієві пачку «American Spirit», потім спитав його, чи не їдуть із ним медики.
- Так, вони в машині, - відказав той.
Опитувач повернув Чонові До диск із «Касабланкою», фотоапарат і таблетки. Провів його до виходу з ангара.
- Ці хлопці їдуть на схід, - пояснив він Чонові. - І підвезуть тебе. Медики зараз мають важливе рятувальне завдання, вони справжні народні герої, ви навіть не повірите, як вони потрібні в столичній лікарні. Тож, якщо їм буде потрібна допомога, я не хочу почути, що ви полінувалися чи виявили егоїзм - зрозуміло?
Чон До кивнув. Біля дверей він озирнувся. Йому не було видно ні доктора Сона, ні міністра, запханих у кутки, але він почув чіткий голос доктора Сона:
- То була дивовижна подорож. Яку краще не повторювати.
Дев’ять годин у кузові «ворона». Дорога, схожа на пральну дошку, витрушувала кишки, двигун так тремтів, що Чон До не міг розібрати, де закінчується дерев’яна лава й починається він. Коли намагався поворухнутися, щоб помочитися в щілину між дошками, то не відчував власних м’язів. Куприк спочатку затерп, потім його почало пекти, а потім Чон До взагалі перестав його відчувати. Під навісом стояла стовпом пилюка, з-під коліс залітали камінці, і життя знову ставало випробуванням.
У кузові було ще двоє людей. Вони сиділи обабіч великого білого холодильника, не мали жодних розпізнавальних знаків чи форми. Очі в них були якісь особливо порожні, і Чон До подумав, що ці двоє, напевне, роблять найхріновішу з усіх чорних справ на землі. Проте він спробував із ними розговоритися.
- То ви, хлопці, медики? - спитав він.
Машина налетіла на каменюку. Кришка холодильника підскочила, звідти вихлюпнулася через край рожевувата вода. Чон До спробував знову:
- Мені в аеропорту сказали, що ви справжні народні герої!
Ті навіть на нього не глянули. Бідні сучі сини, подумав Чон До. Він обрав підземну справу, але після того його встигли й послати по кров. Він тільки сподівався, що вони спочатку висадять його в Кінчхе, а вже потім візьмуться до своєї справи. Чон До відволікав себе думкою про легкий рух «Чунми», про балачку на перекурі з капітаном, про ту хвилину, коли він повертав ручку й починало працювати його радіо.
Вони хвацько проскочили всі КПП. Як солдати на постах визначили, що в машині сидить команда, послана по кров, Чон До здогадатися не міг, але він і не бажав, щоб машина зупинялася. Він уперше помітив, що протяг ганяє по дошках підлоги шкаралупки крутоварених яєць, - мабуть, штук із десяти. Одна людина стільки з’їсти в дорозі не могла б, із чужими ніхто ділитися не став би - отже, тут їхала сім’я. Чон До бачив позаду вишки охорони врожаю - на кожній сидів місцевий із гвинтівкою, охороняв посіви від селян, які їх доглядали. Бачив самоскиди з кузовами, повними селян, - їх везли допомагати на будівництві. Уздовж дороги всюди траплялися новобранці з важкими каменями на плечах - вони несли їх, щоб зміцнити розмиті ділянки. Але порівняно з працею в таборі це було за щастя. Чон До подумав про цілі родини, які вивозять у такі місця. Якщо на його місці сиділи діти, якщо на он тій лаві мостилися старенькі, то немає жодної людини поза загрозою: колись така машина може приїхати й по нього. Викинуті шкаралупи дзиґами крутилися на вітрі. У їхньому русі було щось примхливе й легковажне. Коли шкаралупи підлітали до Чона До, він наступав на них.
Уже надвечір машина спустилася в долину річки. На ближчому березі в багнюці й тисняві отаборилося багато людей, щоб бути ближчими до своїх рідних і коханих, які на другому березі. По той бік мосту все змінилося. У щілину чорного тенту Чон До розгледів сотні бараків-«гармошок», у яких мешкали тисячі людей; у повітрі потягло соєвою самогонкою. Машина проминула юрбу малих хлопчаків, які оббирали кору з навалених купою гілок тису. Надгризали